Як же паморочиться в голові, просто сил немає. Вечірка, була чи що? Може, я десь у човні пливу? Так сильно мене гойдає, як на хвилях. Що ж зі мною таке?
Двері легенько грюкнули, і я почула кроки, потім низький чоловічий голос:
– І скільки вона так лежить?
– Та вже години зо три, – відповіла жінка.
Як тільки почула цей голос, відразу згадала: чужа кімната, блондинка, родимка, підлога, що стрімко наближається і крик:
– Таліє! Що з тобою?
Напевно, я добряче приклалася об підлогу, раз стільки часу вже лежу. Де лежу? Під мною щось м’яке. Отже, хтось мене затяг на диван. Невже ця жінка? Не схоже, виглядає так, ніби вітер її занесе, якщо дужче дуне. Моє запитання поставив чоловік:
– Це ти її на диван поклала?
– Ми з Мілкою вдвох, – відповіла вона.
– А де вона?
– Спить, – жіночий голос наблизився до дивану, – пізно вже.
– Ніка, – у голосі чоловіка з’явилося здивування. – А що з нею, вона виглядає якось не так.
– Зачіску змінила, – голос жінки пролунав майже поруч зі мною. – І одяг у неї якийсь дивний. Мабуть, вирішила поміняти зовнішність, щоб він її не впізнав.
Я не ворушилась, вибирала момент, коли прокинутися: зараз чи трохи пізніше. Але, знаєте, непритомність – зручна штука, можна багато чого корисного дізнатися. Тож вирішила трохи почекати з приходом до тями. Може, хоч щось стане зрозумілішим.
Хто ця жінка? Чи моя вона мати? Вона, здається, думає, що моя. Але насправді вона мати якоїсь Талії. А хто така ця Талія? І хто той «він», який не зможе мене впізнати, якщо я зміню зовнішність?
Можливо, я просто опинилася в психлікарні, й несу якісь дурню. Поки так розмірковувала, почула, як відсуваються стільці та скриплять, супроводжуючи садіння моїх відвідувачів. Потім розмова продовжилася:
– Лікар що сказав? – запитав чоловік.
– Сказав, нервове виснаження, стрес і втома. Артуре, він нас до смерті загнати хоче?
– Послухай, що я скажу, Ніка, тільки не кричи одразу, а подумай трохи.
– І про що? – з явною підозрою в голосі запитала жінка.
– Я думаю, нам треба з ним поговорити, та й Талії теж не завадило б.
– Та ти… – жіночий голос одразу став голоснішим від обурення.
– Дорога, не кричи, Талію розбудиш.
– Та ти що? – прокричала жінка пошепки. Ніколи не думала, що таке можливо. Виявляється, ще і як можливо! – Талія панічно його боїться. Того разу, коли вона побачила його на вулиці, я думала, що дочка від жаху заїкатися почне, та ще й чула твою розмову тоді.
– Коли? – не зрозумів чоловік.
– Коли ти розмовляв із тією людиною, яка попередила тебе, що Кордевідіон Тарлійський хоче забрати нашу дочку й замкнути у своєму замку, доки спадкоємця не отримає.
– Ось демон! Я не знав, – вигукнув чоловічий голос. – А раніше чомусь мовчала?
– До слова не прийшлося.
– Ніко, не темни, – чоловік посуворів.
– Та боялася вона зізнатися, що підслухала, – відповіла жінка.
Розмова знову стихла. Виходить, ось воно що. Ми ховаємось, точніше, вони ховаються. А я, начебто, як тут, а цієї Талії, яку хоче забрати виробник спадкоємців із невимовним ім’ям, начебто, як і немає. І що з усього цього випливає? Те, що я вляпалася в чергову історію.
– І все-таки я думаю, нам треба поговорити, – знову пролунав чоловічий голос. – Не може ж він без причини раптом вирішити забрати нашу дівчинку?
– А якщо він нападе на тебе?
– Дам здачі, – у голосі чоловіка прозвучав ледь стриманий сміх. – Якщо в мене добре серце, це не означає, що я не можу дати в пику. До того ж він може сподобатися Талії, якщо вони ближче познайомляться. Ти теж мене боялася до жаху, навіть, пригадую, у корівник сховалася, де я тебе і знайшов. Нагадати, що було далі?
– Та ну тебе, безсоромнику, – жіночий голос завібрував від збентеження.
Ой-йой! Мені терміново треба приходити до тями, інакше почнуться еротичні історії, які я зараз зовсім не хочу слухати. Але не встигла. Чоловік зі сміхом сказав:
– Далі ти хвилювалася тільки про одне, що ваша корова Марунька за нами підглядає.
– Та ну тебе! – повторила жінка, а потім, ніби щось згадавши, серйозно запитала: – Дорогий, а чому ти саме зараз завів розмову про Кордевідіона Тарлійського?
– Його бачили в місті. Він знову знайшов нас.
Почувся скрип стільця, потім важкі кроки попрямували до дверей. Там чоловік зупинився і сказав:
– Береніко, я прошу тебе просто подумати. Скільки ми ще можемо тікати? Рік? Два?
Двері відчинилися.
– Артуре! – зупинила його жінка. – Ми завтра їдемо. Якщо ти не поїдеш, я зрозумію. Але ми все одно спробуємо відірватись. Якщо для того, щоб моя дочка була щаслива, мені доведеться ховатися все життя, я зроблю це, – у її голосі зазвучала рішучість, і я одразу ж повірила їй, так само як і чоловік, який просто зачинив двері.
А я «прийшла до тями». Бо мені конче потрібно було побачити жінку, яка, на жаль, не була моєю матір’ю. Але вона була справжньою берегинею, готовою подолати всі труднощі заради щастя своєї дитини.
Як здорово, мабуть, мати таке щастя в житті, як батьки. Мені такого везіння не випало. Проте моє життя було не таке вже й погане, завдяки моїм друзям.
Перш за все, я вдячна долі за Шурика. Завдяки йому я не зненавиділа своїх батьків, що вони мене кинули, просто так склалося життя.
– Таліє, дівчинко моя, як ти себе почуваєш? – Нахилилася до мене Ніка.
– Добре, – прошепотіла я, сідаючи. – Мабуть.
– Не засмучуйся, маленька, все налагодиться, ось побачиш, – сказала Ніка, поглядаючи на двері. – Ти чула, – вона навіть не запитала, просто зрозуміла з моєї реакції. Але ця реакція була зовсім не на те, що вона подумала. – Нічого, колись йому набридне переслідувати нас.
Береніка знову уважно подивилася на мене:
– До того ж тебе зараз просто не впізнати. Я навіть не припускала, що інша зачіска й одяг можуть так змінити, – вона легенько погладила мене по волоссю, яке зараз, без шпильки, розсипалося по плечах злегка кучерявими пасмами довжиною нижче лопаток.