Розділ 5

Приблизно за годину ми з Міланою вже йшли на ринок. Вона розмахувала авоською, в яку було покладено ще дві, а я несла свою сумочку. Не наважилася залишити її вдома, бо мало що може статися. Тому все своє несу з собою. Одяг на мені теж був мій, за винятком курточки. Свою я зняла, перш ніж моя дурна голова понесла мене роздивлятися дзеркало ближче.

– Пройдемо через сквер чи обійдемо? – Перебила мої роздуми Мілана.

– Звичайно, через сквер, – пожвавішала я.

Обожнюю осінь! Люблю її з самого дитинства. Листя зелене, жовте, червоне, оранжеве... Я завжди збирала його в букети і тягала з собою, тому з натхненням кинулася вперед. Мілана більш спокійно крокувала за мною по алейці, що шурхотіла, і вздовж якої стояли лавочки, вкриті різноколірним листям. Перехожих не було видно, мабуть, ще не час для прогулянок.

– Боже! Скільки листя! Ніби в казку потрапила. Сестричко, побігаймо, поглянь, яка краса!

– Таліє, ти що це? – Мілка здивовано дивилася на мене. – Бігають тільки маленькі діти, ти ж давно доросла.

Це ж треба... Якось раніше і не думала, що я надто поважного віку, щоб бігати. Але зараз мені це зовсім не важливо.

– Послухай мене, люба сестричко, – проспівала я приголомшеній дівчинці. – Навіть коли мені буде 60 років, якщо душа моя забажає бігти, я побіжу! – І рвонула...

Мені здається, я просто закохалася в цей сквер. Бігала від лавки до лавки, збирала з них листя в оберемки і кидала вгору. Потім, побачивши чарівне дерево, попрямувала до нього. Яскраво-малинове листя повільно опускалося вниз, вкриваючи всю поверхню біля паркового красеня прекрасним килимом. 

Я завмерла від захоплення, підняла голову, розкинула руки в сторони. Замруживши очі, повільно закружляла. Легкі, ніжні дотики до обличчя, рук, голови перехоплювали подих. Просто щастя бути тут і зараз.

– Талі-і-і-я! – крик пролунав так несподівано, що я мало не підскочила. Швидко обернулася на поклик і побачила Мілану, що мчала до мене. Ось тобі і маленькі діти! Вирішила теж побігати, мабуть.

Ледве не розсміялася, дивлячись, як дівчинка несеться. Але коли розглянула її обличчя, бліде й злякане, то спантеличилася. Вона явно від когось тікала, але від кого? Позаду нікого не було, то що ж її так налякало?

Мілана схопила товсту палицю на ходу і знову кинулася до мене. 

Раптом, ніби хтось ударив її в спину. Міла охнула, впала на коліна, але підхопилася знову. Її колготки на колінах почали просочуватися кров’ю, але вона, скривившись, знову потягнулася до палиці.

– Не варто цього робити, – сказав низький чоловічий голос у мене за спиною. 

Я так різко обернулася, що ледь не впала. За два кроки від мене стояв чоловік. Він був не менше двох метрів на зріст, смаглявий, чорноволосий, з чорними очима та бровами, і весь у чорному. 

Мені довелося підняти голову, щоб подивитися йому в обличчя. Ох! Краще б я цього не робила. Його погляд був таким, ніби він вважав мене своєю власністю. Від цього погляду мороз пройшов по шкірі.

– Ну, нарешті, – сказав він. 

Тільки тепер я зрозуміла, що це і є той самий виробник спадкоємців з невимовним ім'ям, від якого мені треба було тікати. 

І я чесно спробувала втекти. Навіть пробігла метри зо три, поки не піднялася в повітря, опинившись на плечі цього дикуна в чоловічому обличчі.

– Передай Артуру, нехай повертається додому, я вже взяв те, що мені потрібно, – сказав він спокійним голосом, наче це не він щойно підхопив мене, дорослу, на руки. Потім дістав із кишені якийсь камінь, окреслив ним перед собою прямокутник і ступив у нього, зовсім не звертаючи уваги на мої намагання вирватися.

Дін

Кордевідіон Тарлійський сидів у затишній таверні, заглядаючи у вікно. Він спеціально вибрав місце, з якого проглядалися двері двоповерхового будиночка навпроти. 

Вчора пізно вночі туди зайшов Артур Вертон. Тепер Кордевідіон чекав, коли хтось вийде з цих дверей.

Спочатку він стояв на вулиці, але коли стало достатньо світло, перемістився в таверну. Таверна працювала цілодобово. Декілька відвідувачів сиділи, обговорюючи життєві труднощі, жінок і якість випитого алкоголю. П'янички біля вікна ледве ворушили язиками.

Кордевідіон швидко оглянув приміщення і попрямував до столика, за яким сиділа дружня група. Саме звідти було видно будинок, що його цікавив. Тепла компанія миттю випарувалася.

Служниця, тремтячи від страху, за секунду очистила і вимила стіл, поставила на нього чашку чаю і зникла. Чоловік давно звик до того, що його бояться, і йому це завжди подобалось. Але тільки не зараз.

Тепер король чекав, чи наважиться дівчина, яку він бачив лише раз у кришталевій кулі, зробити фатальний крок до Брами Світу. Йому дуже хотілося, щоб вона була такою, якою він її запам'ятав – радісною, повною життя і сміливою. Сміливою настільки, щоб не боятися свого чоловіка.

Дівчина, показана пророчицею, була Талією і не Талією одночасно.

Обличчя, фігура, колір волосся ті самі, але на відміну від дочки Вертона, ця дівчина ніби випромінювала радість і жагу до життя. Вона була в парку, посередині якого був маленький фонтанчик.

Його обраниця бризкала водою з фонтану на свою подружку. У відповідь та набрала повні жмені води, хлюпнула на свою кривдницю й оббризкала їй обличчя, волосся і легку кофтинку, яка, намокнувши, підкреслила привабливі частини тіла його обраниці.

Дівчина спочатку відсахнулася від несподіванки, а потім закрутила головою, струшуючи краплі води з волосся, й зареготала. Кордевідіону до болю захотілося, щоб одного разу його обраниця так само сміялася разом із ним.