5.2 глава

— З цими прихованими податками Канада зажене мене в боргову яму. Кава по п’ять доларів. Грабіжники, — бурчав тато, відпиваючи бадьорий напій.

Ми з мамою чекали на «здобувача кави» на лавці навпроти академії. Віддавши нам стаканчики, батько уважно розглядав фасад крізь відчинені ворота.

На годиннику була десята ранку. З усього Монреаля з’їжджалися майбутні студенти з батьками, які прибули на вступний іспит. Сьогодні був день першого потоку прослуховувань. Мене слухатимуть у третьому. Напевно, порядок залежить від часу подачі документів. Сподіваюся... Буде прикро, якщо в перші дні наберуть потрібну кількість студентів. Цікаво, чи дозволять послухати моїх потенційних конкурентів? Чи прослуховування відбувається за зачиненими дверима?

Допивши напій, ми влилися в загальний потік.

Академія Грому і Вітру розташовувалася в студентському містечку в північній частині Монреаля. Окрім нашої академії, тут знаходилися навчальні заклади найрізноманітніших напрямків — від академії наук до академії езотерики. І такого навчають у сучасному світі.

Самі академії розташовувалися пелюстками ромашки, а її серцевиною була вулиця студентів із гуртожитком, лікарнею, кількома необхідними магазинами та кав'ярнею.

Із захопленням розглядаючи фасад мого майбутнього навчального дому, я помітила кілька деталей.

Будівля була зведена у формі квадрата, в центрі якого знаходилася зона відпочинку. Центральний адміністративний корпус, до якого ми прямували, був виконаний в урбаністичній витонченості сучасності. Це простежувалося в суцільних скляних стінах. Плавних бетонних перегородках. Жодних гострих кутів. Біля входу нас зустрічала триметрова статуя двох Елементів.

Карві завмерла в танці. Її волосся спіраллю розліталося навколо фігури, ніби вона щойно кружляла у вихорі мелодії. Сарі, підхоплене рухом, відкривало босі щиколотки, прикрашені безліччю браслетів. На грудях сьомого Елемента лежало величезне намисто, а з вух звисали на вигляд тяжкі сережки. Дівчина дивилася в небо й простягала руки до хмар.

Сандрін сиділа біля її ніг, загадково усміхаючись і граючи на струнному інструменті. Чоловічий одяг виглядав неоднозначно на плечах шостого Елемента. Плащ виглядав наче справжній. Волосся було зібране в об’ємні вузли і заколоті шпильками, прикрашеними маленькими пташками, а передні пасма спадали на обличчя.

Якщо в національності Карві ніхто не сумнівався, то Сандрін викликала суперечки. Історики стверджували, що повелителька Грому мала східне походження, однак усюди її зображували як слов’янську дівчину. Правди ми вже ніколи не дізнаємося.

— Яка краса... — захоплено протягнула мама.

Вона обійшла статую по колу, розглядаючи її з різних боків.

— Я ніколи не бачила облич Елементів, окрім Месії та Лумі. Щоправда, Месія не Елемент, але то вже неважливо... — відмахнулася вона. — Усюди їх малюють розмитими або зі спини. А тут... слів немає. Неземні дівчата. Подивіться, як танцює Карві. Скульптор чудово передав гру м’язів на ногах під час руху. А бачите дрібні порізи на пальцях Сандрін? Думаю, так хотіли показати її відданість музиці. Крізь біль вона продовжує затискати струну. Аню, тобі варто брати з них приклад.

Поклавши кілька цукерок до ніг Елементів, я склала долоні в молитві.

«Прошу вас, Сандрін, Карві, подбайте про мене. Обдаруйте своїм благословенням, простягніть руку допомоги. Обіцяю старанно вчитися на благо творчості. Дякую».

Закінчивши молитву, поспішила за батьками. Увійшовши до будівлі, ми пережили справжній шок. Тато кілька разів виходив через центральні двері, озирався довкола й повертався назад.

— Оце так Аліса в Задзеркаллі, — присвиснув він.

Усередині академія виглядала так, ніби картини Пікассо і Ван Гога помістили в одну раму. Непропорційна, вигнута, строката, хаотична. І це був лише хол.

Меблі дивної форми й пропорцій, розписані стіни з навмисною нерівністю, сходи у вигляді ламаних зигзагів.

Срібносяюча, як мені тут ходити!?

Посадивши маму в крісло-долоню, ми з татом рушили до дівчини за стійкою розподілу. Кілька разів мало не втратили рівновагу на плитці з тривимірним малюнком. Справжній кошмар для людей із порушеною координацією.

— Добрий день, — привіталася я. — Ми шукаємо деканат факультету Сандрін.

— Покажіть ваше запрошення, конверт з маркою в якому ви отримали листа, і ваш паспорт.

Я передала конверт дівчині, радіючи, що того пам'ятного дня таки не викинула все у смітник, а уважно прочитала запрошення, де було чітко вказано, що конверт з маркою академії треба буде зберегти для підтвердження справжності запрошення. Дівчина дістала сканер, схожий на ті, що стоять на касах самообслуговування. Просканувавши, вона звірила данні і з посмішкою повернула мені документи, навіть не глянувши на запрошення.

— Пані Анна, по цій карті ви знайдете деканат, — передавши необхідний папір, дівчина показала на сходи позаду себе.

Карту складав цілком адекватний чоловік, завдяки якому ми швидко знайшли потрібний деканат. Кабінети, хвала Срібносяючій, виглядали звичайно: білі стіни з дипломами та фотографіями, офісні меблі, комп’ютери, за якими працювали секретарі.