5.1 глава

— Аню! Скажи цьому німцю, щоб відчепився! Я не збираюся купувати мак! — батьків голос, що зірвався на фальцет, відірвав мене від купівлі квитків на потяг Торонто — Монреаль.

Протиснувшись крізь натовп, я підбігла до батьків, які чекали неподалік із валізами. Ми щойно прилетіли прямим рейсом Київ — Торонто. На жаль, квитків до Монреаля чи Квебека не було, тож довелося брати те, що пропонували. І навіть ці ми купували за пів року до потрібної дати.

Відтіснивши настирливого наркомана, я швидко й дохідливо пояснила нашу прихильність до здорового способу життя. Добродушний незнайомець лише розвів руками й, похитуючись, розчинився в натовпі. Схоже, вирушив шукати інших жертв.

— Я читала про вільні звичаї, але щоб настільки... — вражено прошепотіла мама.

Передавши квитки батькові, я закинула на плечі туристичний рюкзак. Підтягнула лямку, взялася за ручку валізи. Тато сховав квитки до потаємної кишені на грудях і підхопив мамину валізу. Мама перекинула через плече сумку з нашим обідом.

— Оксано, готуйся. Нас чекає багато незабутніх вражень, — підбадьорив її батько, а тоді звернувся до мене: — Аню, ти в готель телефонувала? Нас там чекають?

Кивнувши, я ще раз пробіглася поглядом по вказівниках. Спершу потрібно вибратися з аеропорту, потім швидко дістатися вокзалу. До потяга залишалося дві години. Якщо поквапимося, навіть встигнемо поснідати. А їсти хотілося страшенно. Після літакової їжі з присмаком пластмаси шлунок відверто протестував.

Торонто зустрів нас ранковою прохолодою. Ми з полегшенням познімали спортивні кофти й попрямували до найближчого таксі. На батьках були легкі футболки, а я залишилася в тонкій сорочці з довгими рукавами. За два роки я так і не навчилася не соромитися своїх шрамів.

Домовившись із водієм, ми зайняли місця в машині. Батько сів поруч із таксистом, щойно почувши про його українське коріння. Ми з мамою переглянулися й ледь стримали сміх. У Канаді він пробув менше години, а вже встиг скучити за рідною мовою.

— Ви у відпустку чи до родичів? — поцікавився водій.

— Та ні, донька потупатиме. Ми приїхали підтримати та допомогти облаштуватися, — з гордістю відповів батько.

— Ого! І куди ж?

— Аню, скажи ти, а то я постійно плутаю назву, — звернувся до мене тато.

Я прочистила горло й урочисто відповіла:

— До Академії Грому і Вітру. На факультет шостого елемента — Сандрин. Відділення естрадного вокалу.

Таксист глянув на мене через дзеркало й доброзичливо усміхнувся.

— Амбітно. А лист-запрошення отримали?

Йшлося про офіційний лист, який академія надсилала після схвалення документів. Ми відправили пакет ще в травні, одразу після ДПА. Там були мої особисті дані, копія атестата, оригінал сертифіката DELF Pro і кілька рекомендаційних листів від наставників Марини. Останні довелося добувати за допомогою зелених аргументів. Чесно кажучи, додали їх радше для солідності. Запрошення прийшло вже через місяць, і тоді ми всі дружно видихнули.

— Отримали, — підтвердила я.

— І добре. Бо возив я тут одних розумників. Приїхали без листа й намагалися прорватися в академію. Навіть на поріг не пустили. Немає запрошення — до побачення. Стільки грошей на вітер викинули.

Дорослі перейшли до обговорення цін, а я вдягнула навушники й відкрила на планшеті програму-синтезатор. Треба було тренуватися. Марина завжди казала використовувати кожну вільну хвилину. Навіть сила натискання клавіш впливала на звучання композиції.

За рік я вивчила ноти до найменших деталей. Грала уві сні. Мелодія моєї першої пісні стояла на дзвінку. Іноді мені здавалося, що музика звучить у голові навіть тоді, коли навколо панує тиша.

Зайка, почувши знайому мелодію, привітно потягнулася до мене. За два роки ми ніби заново знайомилися одна з одною. Я намагалася встановити з нею справжній зв'язок, але для цього потрібна абсолютна довіра. Поки що ми нагадували сусідок по кімнаті: мирно співіснували, не порушуючи особистих кордонів. Саме тому я досі жодного разу не перевтілювалася ні повністю, ні частково.

Зате чудово пам'ятала першу напівтрансформацію мами. Тоді я мало не пищала від захвату. Вона й без того була красивою жінкою, а з пухнастими заячими вушками виглядала просто неймовірно.

Колись напівтрансформацію вважали ознакою поганого виховання. Людина, яка не могла повністю контролювати Звіра, викликала підозру. Але у двадцять першому столітті до цього ставилися значно простіше. Деякі жінки навіть навмисне залишали собі вушка чи хвостики. Реакція чоловіків була цілком передбачуваною: золоті очі, захоплені погляди й романтичні обіцянки пробіжок під місяцем.

Цікаво, а мені хтось колись пообіцяє прогулянку під місяцем?

Навряд.

Моя пара — Жерар.

І повертатися до нього я поки не збиралася. Без повної картини минулого страшно йти до незнайомця, якого майже не пам'ятаєш. Особливо якщо жовта преса роками переконує тебе, що цей чоловік снідає незайманими дівчатами.

Різке гальмування обірвало мої думки. Лоб зустрівся зі спинкою переднього сидіння, планшет злетів із колін, а я болісно ойкнула.