Екстра. Академія.

У просторому кабінеті, де стіни були обшиті темним деревом, а полиці прогиналися під вагою нотних збірок і старовинних фоліантів, чоловік повільно переглядав анкети майбутніх абітурієнтів, відібраних на прослуховування.  Він завжди робив це особисто. Таку відповідальність не довіряв ані помічникам, ані секретаріату. Їм дозволялося лише відсіяти кандидатів без мінімальних балів або без профільної освіти.

Усі інші рішення залишалися за ним — іноді після обговорення зі спонсорами академії.До думки людей і перевертнів, які вкладали кошти в розвиток закладу, Лівей дослухався. Не через страх. Через розуміння правил гри. Музика вимагала свободи, але академія жила завдяки грошам.

Він провів пальцями по краю чергової анкети, затримав погляд на рівному почерку, на переліку конкурсів, у яких кандидат брав участь.

Ще один із правильними дипломами й порожнім поглядом! Скільки вас таких? Відшліфованих, акуратних, слухняних. І жодної іскри. З такими Плетіння не зліпиш...

За вікном танув останній сніг, що випав напередодні. У повітрі вже відчувався подих весни — вологий, терпкий. По металевому козирку хтось дряпав кігтями, нервово, уривчасто. Звук дратував. Чоловік кілька разів підводив очі до вікна, вдихав повітря й розумів: звичайний птах вирішив перепочити. Усе просто. Жодних прихованих сенсів.

Чашка давно вистиглого чаю стояла осторонь, проте настирливо нагадувала про себе. Перевертень узяв її й жадібно зробив кілька ковтків міцного пуеру. Гіркота розлилася язиком, повернула ясність думок.

«Ще кілька анкет — і досить», — пообіцяв собі.

Годинник показував сьому вечора. Час додому. Та поспішати було нікуди. Удома на нього ніхто не чекав. Ні дружина. Ні батьки. Навіть тварини не було, яка зустріла б біля дверей. Порожні кімнати, акуратно складені речі, тиша.

Натомість у стінах академії Грому і Вітру життя вирувало без перепочинку. До його кабінету долинав гомін: хтось відпрацьовував партію на скрипці, хтось сперечався про аранжування, хтось зривався на крик під час репетиції. Тут ніколи не наставала тиша. Навіть уночі будівля дихала звуками. Тут панував рух. Тут народжувалися ідеї, ламалися характери, гартувався талант.

Двері раптово розчинилися без стуку. До кабінету влетіли двоє. Таке право мали одиниці — спонсори й кілька особливо зухвалих студентів, що користувалися привілеями.

— Лівею, скажіть цій неадекватній, що я вже забронював цей проєкт! — задихано вигукнув молодий смертний, розмахуючи стосом паперів.

Від нього тягнуло сигаретним димом і дорогим нішевим одеколоном. Аромат належав британському бренду, доступному лише вузькому колу. Більшість жителів планети навіть не знали про існування цієї марки. Вона працювала виключно на одну впливову родину в Англії.

Лівей повільно відклав анкети й перевів погляд на юнака, який тримав папери над головою, не дозволяючи спритній Кішці дотягнутися до них. Дівчина в яскравому жовтому комбінезоні стрибала довкола, намагаючись вихопити записи. Одяг додавав трохи об’єму її худорлявому тілу.

— Аю, заспокойся. Цей проєкт я вже віддав Енду.

— Ви навіть не знаєте, про що йдеться, — прошипіла вона китайською, не відводячи палаючих очей від паперів.

— Я знаю, що Енд чесний. Він не привласнив би чужої роботи, — відповів Лівей французькою.

Юнак задоволено закивав. Кішка ж кинула на директора важкий погляд. Пряма чілка, заколота кумедними шпильками, надавала їй невинності. Та очі руйнували це враження. У них жила пам’ять про досвід, який не кожен дорослий витримає.

Раптом її увагу привернули стоси свіжих анкет. Вона підійшла до столу й без дозволу почала переглядати документи.

Енд, скориставшись моментом, тихо вислизнув і зачинив двері ззовні. За шумом у коридорі стало зрозуміло: він ще й підпер їх чимось важким.

— Мила, тебе нічого не бентежить? — Лівей заглянув їй у лице.

— Ні, — коротко відмахнулася вона, відкладаючи анкети одну за одною.

— Це мої документи. І це анкети тих, кого не допустили до іспиту. Фактично — майбутній архів.

— Я бачу лише бездарність.

Лівей устиг підхопити стос, що вже хилився до підлоги.

— Обережніше.

— Їм навіть не надішлють письмову відмову. Це гірше за мої слова. Повний ігнор. Уявіть, як вони чекатимуть відповіді до останнього дня. Перевірятимуть пошту, шукатимуть помилки, звинувачуватимуть себе. І зрештою зрозуміють, що їх просто не помітили. Вони вирішать, що недостатньо хороші. І частково матимуть рацію…

Її голос став тихішим. У ньому бриніло щось особисте. Лівей уважно подивився на неї.

Ти говориш про себе? Про той день, коли сама відчувала те саме?

Раптом вона завмерла, втупившись в одну анкету. Лівей миттєво згріб решту паперів у купу. Дівчина навіть не дихала, вчитуючись у рядки. Він спробував зазирнути, але вона розвернула документ просто перед його обличчям.

— Чому її не відібрали?

— Я… я…

— Чому?!