4 глава

Тато забрав мене зі школи в обумовлений час. Я збуджено совалася на сидінні, чекаючи, поки ми виїдемо зі шкільної парковки.

— Розповідай, як перший день. Однокласники не ображали? Учителі не перевантажили? — запитав він.

— Тату, я хочу вступити до академії Грому і Вітру! — випалила я на одному подиху.

Його брови здивовано піднялися. Він, мовчки, зупинився біля найближчого фастфуду, допоміг мені вийти з машини. Ми замовили по чашці чаю, мені ще й шматок торта. Тато посадив нас за дальній столик, склав руки перед собою й уважно подивився на мене.

— Доню, почнімо спочатку. Як минув твій день?

Я колупала виделкою торт і тихо відповіла:

— Я прогуляла всі уроки, крім французької…

Батько втомлено потер очі.

— Я знаю. Нам уже телефонували класна керівниця, викладач французької, завуч.

— Навіщо? — вирвалося в мене.

— Класна — через пропуски. Костянтин Миколайович — через твою роботу на уроці. А завуч просила, щоб ти ховалася в іншому місці.

Я почервоніла від сорому й уникала його погляду. Я ж просила не відправляти мене до школи. А вони переконували, що мені сподобається.

— Тату, сьогодні я зустрілася зі своїми колишніми друзями. Юлею, Дімою, Андрієм і Лілею. Вони раділи моєму поверненню, а я дратувалася через їхню нав’язливість. Діма зустрічається з Юлею. Хотів поговорити зі мною, думаю, про нас. Але я нічого до нього не відчуваю.

— Послухай, тобі мама спочатку теж не сподобалася, але ви дали одна одній шанс. Друзям теж потрібен шанс...

— Навіщо, тату? Вони жили без мене, нехай і далі живуть. Між нами три роки. Вони випускники. Для чого цей шанс? За рік усі роз’їдуться по університетах, а я знову залишуся сама.

Офіціант приніс чай. Ми зробили паузу. Я поділилася шматком торта. Ми мовчки доїдали десерт, насолоджуючись короткими хвилинами спокою.

— Якщо ти продовжиш прогулювати уроки, не зможеш вступити до омріяної академії, — зауважив тато.

В грудях вспалахнуло тепло від радості. Невже вони мене підтримають?

— Я навчатимуся вдома. Я вже переглянула список іспитів. Маю скласти ДПА, DELF Pro, — я на ентузіазмі швидко перевела подих і продовжила. — Мені, певно, запропонують підлітковий екзамен, але шанс отримати місце більший, якщо складу DELF Pro на рівень B2. Поки що все виглядає реальним. Проте вступний іспит до академії вимагає власної музичної композиції.

— Зачекай. DELF Pro — складний іспит. Він розрахований на тих, хто поглиблено вивчає французьку. Як підліток, який ніколи не вчив французьку, планує його складати?

Я накрила його долоню своєю й міцно стиснула.

— Тату, французька — моя друга рідна мова. Після невеликої підготовки я впораюся. Мене більше хвилює вступ на факультет Сандрін, — тихо пробурмотіла я.

— Чому саме Сандрін? Ти ж ніколи серйозно не займалася музикою. Краще обрати факультет Карві. Шансів більше. Вивчиш танець…

— Тату, мені не можна. Реабілітація триватиме до весни. У мене немає року на підготовку танцю.

Повисла важка тиша. Я дивилася у вікно, стримувала емоції. Батько постукував ложкою по столу, задумливо водив нею по краям тарілки.

— Чому саме академія Грому і Вітру? У дитинстві ти мріяла стати артисткою, потім відмовилася від цієї ідеї. Захопилася кулінарією.

— Я довго думала, як наблизитися до Крістіана. Він спонсор академії. Якщо стану студенткою, матиму шанс на рідкісні зустрічі. Більшого не прошу.

Раптом обличчя тата розпливлося перед очима. На знайомі риси наклалися інші, не менш знайомі. Його очі набули золотого відтінку, а з губ зірвалося: «Белль, я не можу цього не чути. Не просіть».

— Аню, Аню, ти як? Тобі зле? Голова? Поїхали до лікаря, — голос батька розвіяв видіння.

Я притримала його за руку й похитала головою.

— Тату, все добре. Ще один привіт із минулого. Сьогодні вже другий.

— Ти майже місяць жила без нових видінь, а тепер по два за день? Треба дзвонити Всеволоду. Раптом тобі гірше? Він призначить МРТ і додаткові обстеження. Нам усім буде спокійніше.

— Татусю, за кілька днів я продовжу реабілітацію. Я все розповім Всеволоду, обіцяю. Ми не закінчили розмову.

— Аня, подивися на мене, — він узяв моє обличчя в долоні. — Поруч із Крістіаном тобі може стати гірше. Нас не буде поряд. Хто тебе врятує? Відмовся від цієї ідеї. Живи далі. Срібносяюча навмисно забрала твою пам’ять. Я переконаний, що ви не повинні зустрічатися.

— Тату, послухай. Я обрала дорогу, яка змінить життя багатьох. Я це відчуваю. Мій шлях пов’язаний із сином. Поки що лише з ним. Подумай сам: я згадую саме Крістіана. З Жераром я прожила понад десять років у шлюбі. Проте всередині — порожнеча щодо нього. А Крістіан… усе в мені прагне його побачити, торкнутися, дихати поряд. Нехай не впізнає. Нехай пройде повз. Я витримаю його байдужість, аби тільки бути поруч.

****

До машини ми сідали мовчки. Коли виїхали зі столиці, тато знову заговорив: