3 глава

1 вересня

Школярі повернулися за парти, радісно вітаючи однокласників. Всі ділилися враженнями про літо: хтось їздив із батьками на море, хтось просидів на городі або в селі в бабусі й задовольнявся річкою. Сценарії відпочинку різні, а відчуття спільне — щастя від зустрічі і легкий смуток, що канікули так швидко промайнули.

Майже в усіх.

Я — виняток.

Просиджуючи другу пару в їдальні, я гортала блокнот із вирізками фотографій Крістіана Волуара. Розглядала рідне обличчя, подумки знову й знову проживала мить нашої уявної зустрічі: наші погляди перетинаються, я підходжу ближче, називаю себе, обіймаю свого сина. Від цієї картини всередині стискалося серце. Мрії… солодкі й нестерпні.

Діставши з нового портфеля свіжі видання, я заходилася вирізати світлини, водночас уважно вчитувалася в статті про нього. Наразі я могла дозволити собі лише таку розкіш — спостерігати здалеку, збирати крихти інформації, складати їх у скарбничку пам’яті.

Першого ж вечора в новому домі я благала батьків купити мені квиток до Франції. Розповідала про нові спогади, переконувала, що я — та сама Белла Волуар. Мама й тато вперто відмовилися виконувати мою вимогу. Я тоді розлютилася так, що сама себе злякалася. Уночі не змогла зімкнути очей від безсилля й гніву. Рилася в інтернеті, шукаючи номер телефону або електронну адресу Крістіана. Будь-який спосіб зв’язку з сином. Натрапивши на десятки фейкових контактів, витрачала гроші на роумінг. Усе марно.

Вранці батьки спокійно пояснили причини відмови.

По-перше, Крістіан — спадкоємець дому Волуар. Один із найнебезпечніших нині живих чоловіків. Творець законів Волуарів, яких дотримуються нарівні із законами Йони. Жива легенда. Його дім — не прохідний двір, а зустріч із ним для простих перевертнів дорівнює нулю.

По-друге, за двісті років сотні шахрайок, що мріяли про багатство й ім’я, називалися Беллою Волуар. Усіх відсівали ще на першому випробуванні. Тіла жінок не знаходили.

По-третє, є ще Жерар Волуар, на рахунку якого десятки смертей за два століття. Перевертень, який повернув людську подобу наприкінці дев’яностих двадцятого століття. Формально він чоловік, та червоні очі свідчили про повне панування звіра в душі.

Йти до Крістіана означає неминуче зустрітися з Жераром. Який батько чи мати віддадуть щойно повернуту з коми доньку в руки істоти з такою репутацією? Для моїх батьків саме цей пункт став вирішальним.

Я здалася. Образ Жерара в моїх спогадах не мав чітких обрисів, не ніс живого тепла чи болю. Він просто був поряд, не викликаючи сильних емоцій. Я дивилася на нього крізь брудне скло власної пам’яті. Намагалася зішкребти засохлі розводи, розгледіти свою пару, та безрезультатно. Отже, ще не час. Володарка краще знає, коли відкривати мені нові спогади.

Та що робити з тими видіннями, які вже повернулися? Я стояла на роздоріжжі. Одна дорога вела до простого життя без минулого, інша — до сина. Якщо я оберу шлях до дитини, то як підійти до нього й не зіткнутися з Жераром? Завдання під зірочкою.

Занурена в думки, я не відразу почула дзвінок на перерву. Отямившись, похапцем зібрала обрізки журнальних сторінок у портфель. До їдальні почали заходити школярі, які хотіли перекусити. Спостерігаючи за ровесниками, я потягнулася до кишенькового дзеркальця.

Перед школою мама відвела мене до перукаря. Нова зачіска викликала суперечливі відчуття. Я звикла до довгої коси або м’яких кучерів, а тепер — рваний каскад. Виглядало незвично, проте не відштовхувало. Роздивившись себе у відображенні, я струсила невидимі порошинки з білої блузки й уже вкотре смикнула край короткої спідниці. Відкриті коліна бентежили.

Щоб не розглядати кожного, хто заходив, я втупилася в щоденник. Наступним уроком за розкладом була французька мова. Піду, треба освіжити знання.

— Анька?! Не може бути! Гей, Діма, Андрію, Лілю! Анька жива!

Дзвінкий дівочий голос пролунав біля виходу. Я насторожено глянула туди. Яскрава брюнетка в непристойно короткій сукні бігла просто до мене. За нею — двоє хлопців, схожих один на одного, а на спині в одного висіла дівчина.

Я підвелася зі лави й інстинктивно закрила собою портфель. Там важливі речі. Хто знає, яке виховання в моїх, вочевидь, друзів.

Брюнетка кинулася обіймати й заридала на весь голос. Від її пронизливого плачу я скривилася й гарячково шукала в пам’яті бодай щось про неї. Та її голосіння й галас інших заважали зосередитися.

Навіщо так кричати? І нащо витиратися об мою блузку!?

Я м’яко відсторонилася й тривожно оглянула мокрі плями на плечах. Мама так старалася, вибираючи цю блузку. Не дозволю її зіпсувати. Простягнула упаковку серветок брюнетці. Та, бліда, з тремтячими губами й руками, взяла одну й промокнула щоки. Хлопці трималися стриманіше. Обійматися не лізли, проте дивилися на мене так, що по спині бігли мурахи.

Я схудла, але ж не настільки, щоб дивитися так, наче перед ними привид. Хоча… з того світу я фактично повернулася.

Остання дівчина усміхалася тепло й спокійно. Можливо, ми з нею не були надто близькими, раз вона не ридає.

— Аню, ти нас не пам’ятаєш? Ми ж із першого класу разом. За однією партою сиділи, списували одна в одної, — швидко говорила брюнетка, притискаючись до одного з близнюків. Той неохоче обіймав її за плечі, опустивши очі.