1 глава

Анна

Я з болісним видихом відклала дзеркало, в яке вдивлялася з самого ранку. Нове відображення пригнічувало. Замість звичного образу на мене дивилася попеляста блондинка зі світлими бровами, кирпатим носом, надто маленьким ротом і гострими вилицями. Єдине, що залишилося від колишньої мене, — зелень очей. Склалося враження, що хтось безжально стер попередні риси, залишивши лише колір райдужок. Тіло теж не тішило: неприродно худе, підліткове, з довгими тонкими пальцями, які видавали крихкість.

Та найбільший шок принесли дві речі.

Перша — шрами. Вони залишилися після автокатастрофи. На надпліччі бракувало м’яза, а ліву руку вкривали дрібні круглі рубці. Вони виглядали потворно й не давали забути про пережите. Таке не сховаєш навіть під майкою. Хотілося втягнути плечі, стати менш помітною, зникнути.

Друга — значно страшніша.

Я перевертень.

Як це сталося — не знаю. Пояснень не існувало, зате є факт, з яким доводиться жити. У моїй свідомості мешкала Зайка. Вона ще не проявлялася відкрито, та я чітко відчувала її присутність. Лагідну. Полохливу. Грайливу. Вона була частиною мене, навіть якщо я боялася прийняти це повністю.

Я вперто намагалася знайти в усьому бодай щось добре. І такі речі були. Новий технічний світ захоплював. Медицина, способи спілкування, архітектура — усе перевершувало найсміливіші уявлення. Лікарня, де я досі перебувала, стала окремою реальністю, а найкращим другом у ній — телевізор. Я могла годинами дивитися в екран і щиро засмучувалася, коли медсестри забирали пульт.

Мій лікуючий лікар — той самий вусатий перевертень, якого я побачила першим після пробудження, — допоміг мені освоїтися. Він терпляче все пояснював, цікавився моїм станом, відволікав жартами під час процедур. Дозволив звертатися до нього на ім’я — Всеволод. Іноді я ловила себе на думці, що за інших обставин могла б дивитися на нього значно уважніше. Навіть різниця у віці не бентежила. Дивувало інше: у цьому надзвичайно розвиненому світі повнолітніми вважали дівчат із вісімнадцяти років. А мені — лише шістнадцять. За їхніми мірками я дитина.

А далі — найболючіше.

Мої спогади. Вони були замкнені десь у глибинах свідомості. Я пам’ятала своє попереднє життя. Батьків у поселенні серед Скандинавських гір. Молодого чоловіка — Ганса. Коханого. Справжнього. А з теперішнього життя я не пам’ятала нічого. Суцільна порожнеча.

До мене приходили психологи. Вели довгі розмови на відсторонені теми, уважно стежили за реакціями. А я боялася дізнатися, що сталося з чоловіком. Остання дата, яка збереглася в пам’яті, — 3 травня 1799 року. А зараз — 21 століття. Минуло понад двісті років. Час, що не вкладається в людське життя.

А якщо це сон? Якщо я не Аннабель де Меркьор? Тепер мене називають Анною. Імена співзвучні. Травмований мозок здатен вигадати будь-що. А раптом моїх батьків ніколи не існувало? А раптом не існувало й мене? Чи я справді жила? Чи кохала?

Всеволод розповідав про мою маму. Про те, що вона щодня читала мені історії. Можливо, слухаючи її, я створювала сни. А тепер вони здаються минулим життям.

Я ридала в подушку, не наважуючись прийняти моторошну реальність. Розповідати комусь про свої сумніви здавалося безглуздим. Після звітів психологів Всеволод невдоволено фиркав, але мовчав. Лікарська етика.

Телефон сповістив про дзвінок приємною мелодією. Я схопила його й прочитала ім’я абонента:

— Мамуля.

Минув лише місяць, а я вже пристойно говорила й читала українською. Несподіваний бонус до мовної скарбнички. Я торкнулася сенсора й піднесла слухавку до вуха.

— Доню! Я тебе не відволікаю? Ми з татом у магазині, тобі щось узяти?

Голос теперішньої мами змусив усміхнутися. Дивно згадувати, що в перші хвилини після пробудження вона мені не сподобалася. Тепер, слухаючи її, я відчувала тепло. Але що попросити? Нічого не хотілося, та й засмучувати батьків не було бажання.

— Не знаю, — чесно зізналася. — А що я любила?

У слухавці запанувала тиша. Одна секунда — і мені стало соромно. Вони дуже хвилювалися. Вдавали спокій, та біль просочувався крізь кожне слово.

— Ти зазвичай брала мікс горіхів і цукатів. Додавала до йогурту й їла ложкою, — відповіла мама тремтячим голосом.

Я уявила смак. Кислуватий йогурт, тверді горіхи, солодкі шматочки фруктів. Проковтнула слину й машинально кивнула, а за мить тихо хихикнула. Мене ж не бачать.

— Я хочу все.

За п’ятнадцять хвилин я вже обіймала батьків. Біляву маму, мою точну копію, і невисокого кремезного тата з ямочками на щоках. Вони володіли мережею лазень у місті — справою, що перейшла від діда. Я знову провела паралель між життями: родинна справа, вода, тепло. Збігів забагато. Отже, попереднє життя — вигадка?

— Налягай, — пробасив тато, розкладаючи пакети. — Ми вирішили взяти все твоє улюблене.

Холодильник ледве вмістив покупки. Переважно солодощі. Отже, я ласунка. Можливо. Коли заварювала чай, завжди клала дві ложки цукру.

Я висипала мікс у тарілку, додала грецький йогурт. Спробувала — скривилася. Несолодко. Щедро додала меду. Так краще. Жуючи, я підбадьорливо усміхалася батькам. Якщо вони дивитимуться так і далі, я просто вдавлюся. І не зрозумію, правильно поводжуся чи ні.