Пролог. Звір

Пі. Пі. Пі. Пі. Пі…

Сигнал будильника рвонув тишу, яку ще й сама ніч, повна задушливого смутку, намагалася розтягнути на мить довше; вітер глухо грав із тюлем, що прослизав крізь прочинені двері на терасу, і кожен його порив розгойдував у повітрі пелюстки темно-бордового маку, які кружляли над холодним мармуром, немов мініатюрні виразки моєї душі, що не загоювалися вже двісті років. Місяць, непримітно пробиваючись крізь панорамні вікна, тьмяним світлом торкався кімнати, що здавалася пустельною, непривітною й ворожою, де кожен предмет — навіть відлуння власного подиху — нагадував про те, що я не належу цьому світу. Лише картина навпроти ліжка, намальована так майстерно, що серце стискалося в грудях, тримала слід людяності, яка колись була моєю.

З глибини темряви вирвався скрегіт кігтів — звук, який наростав і згасав залежно від моїх бажань і страхів; звичайна людина давно б втратила розум від цих тортур, але моє запалене єство знаходило в них дивне задоволення, таке ж гірке, як і мої роки самотності, як і іржаве деренчання ланцюгів, капання недокрученого крана, скрип дверей у нічній пустці. Ця гра на нервах була моїм останнім ліками, відволіканням від думок про Белль — про її сміх, про прокляту обітницю, що розірвала мене на шматки, змусивши жити, коли я мав би лежати поруч із нею в безсмертній тиші смерті.

Будильник задзвенів знову, голосніше і настирливіше, примушуючи повертатися до реальності. Кігтистою долонею, мов змією, я потягнувся до нього. Розкривши пальці, накрив джерело роздратування, на мить прислухаючись до тріску пластику, потім відпустив, майже пестячи предмет. Нігтем вказівного пальця натиснув на вимкнення, і на мить важка тиша вкрила кімнату, огортаючи мене тьмяним полоном скорботи.

Я п’яно рушив уздовж ліжка, і з кожним кроком було чути хрускіт зламаних стебел під ногами — тіла тих маків, що свого часу були квітами життя, а тепер стали моїм наркотиком. Підвівшись на коліна, я згріб оберемок темних тичинок і вдихнув їхній дурманний аромат, відчуваючи, як серце завмирає від гіркоти втрати, а плечі тремтять, руки вп’ялися в долоні, червоніючи від власних кігтів.

— Прямо як ти, Белль… — прошепотів я, і голос зірвався від спогадів. — Наркотична. Гнучка перед вітрами долі. З чорною серцевиною. Моя…

Я проковтнув тичинку, неначе ковтав шматочок її душі, і підійшов до полотна. Нічна Володарка, граючи світлом, відкривала найжаданіше: її зелень очей, шрам, посмішку, яку я ще пам’ятав, і розслаблену позу, що колись була моєю свободою. Долонею, покритою кров’ю власного болю, я торкнувся губ на картині — червоне по червоному, і струм бажання пройшов тілом, змішуючись із гірким відчаєм.

— Не дивися так, Белль… — прошепотів я, сором’язливо відводячи погляд.

— А кому ж, як не мені? — пролунав мелодійний голос з боку виходу, і серце застогнало. — Кому, як не парі?

Я скрикнув у пориві жаги, схопив дівчину, притиснув до себе, і відчув запах тепла, молодості, життя, яке мені було відмовлено два століття тому. Кожен поцілунок, кожен укус, кожен ковток її запаху був одночасно блаженством і гіркою отрутою спогадів.

Але раптом… інший смак. Не Белль. Не її. І в ту мить пелена люті обпекла розум, серце стиснулося, кігті вп’ялися в стегна незнайомки, а тіло, що колись було мрійливою фантазією, стало перешкодою, що змушувала мене прокинутися від марення.

Я відкинув її бездиханне тіло, оглядаючи криваві сліди, і зрозумів, що лише мак і концентрат його аромату залишають мені втечу від болю, від тих двохсот років самотності, що встигли розтягнутись, мов ніч без кінця.

Сівши на підлогу біля картини, я ковтав тичинку за тичинкою, занурюючись у квітковий аромат, що ставав моїм єдиним зціленням і водночас нагадуванням про прокляту обітницю, котра тримала мене між життям і смертю, між пам’яттю про кохану та неможливістю назавжди її знайти.

Глибоко вдихнувши концентрат, я відчув слабкість, що розлилася тілом, даруючи тимчасовий спокій — спокій, який був так само ілюзорним, як і двісті років життя в тілі Вовка, і так само жорстоким, як пам’ять про Белль.

Чудово…