25.2 розділ

Жерар

Повертаючись додому, я відчував не просто радість — я відчував перемогу над часом.

Ненависні п’ять років скінчилися. Контракт — завершено. І разом із ним — нескінченні марші, чужі міста, запах гару, крові й сирого пороху.

Я пам’ятаю обличчя Лефевра, коли відмовився продовжувати службу.

— Майор — почесне звання, — сказав він, дивлячись на мене уважно й важко. — Але не скористатися шансом стати полковником — нерозумно. Подумайте. Поверніться додому, відпочиньте… і повертайтеся.

Ні.за.що.

П’ять років для перевертня — мить. Для людини — життя. Я не мав права забирати в Аннабель ще п’ять років очікування, ще п’ять років ночей, у яких вона слухає тишу замість мого дихання.

Три з половиною роки я служив під Йоахимом. Ми сперечалися, сварилися, радилися — але я поважав його. Він слухав мене, навіть коли я говорив неприємні речі.

Я досі пам’ятаю історію з Кутузовим. Старий лис умів брехати так, що його хотілося вважати чесним. Він переконував маршала у мирних намірах Росії, а я не вірив жодному його слову. Мюрат доручив мені перевірити — і вже за добу я мав докази зворотного.

Росіяни тікали, підібгавши хвости, сподіваючись сховатися за австрійськими союзниками.

Ми ж їх наздогнали і розбили. Це була блискуча перемога — така, про яку пишуть у вісниках і говорять у салонах. Але на полі бою блиск має колір крові.

Я бачив, як падають мої побратими. Як обривається сміх. Як зникають імена.

І кожного разу, коли куля чи шабля пролітали повз мене, я дякував Срібносяйній — не за війну, а за те, що я ще дихаю. Чи був я щасливчиком? Так. Гренади, палаші, свинець — усе ніби обходило мене стороною.

Та не обходила думка про дім.

Після коронації Мюратів у Неаполі я повернувся до Франції. Бонапарт хотів бачити мене в особистій гвардії. Я не мав права відмовити — я служив не лише короні, а й ідеї. Ми пішли на Піренейський півострів, де іспанські повстанці душили Жозефа Бонапарта в кожному місті.

Ми гасили заколоти, немов пожежі.

У битві біля Сомосьєрри я вперше за чотири роки відчув, що втрачаю себе. Звір лютував всередині мене — від напруги, від самотності, від того, що я так довго не чув голосу Аннабель, не тримав дітей на руках.

Я прийшов до тями лише в крижаній річці. Шерсть, злипла від крові, погано змивалася. Холод різав легені, але він повернув мене до тями.

У Мадриді мене трясло. Я сидів на ліжку, стискав стрічку, вишиту Аннабель, її кишеньковий портрет, замовлений у барона, і вив у подушку, як поранений звір. Я плакав — не від болю, а від туги за домом.

Навесні 1809 року я почав рахувати дні. Я знав: Австрія стане моєю останньою дорогою війни.

Так і сталося. На початку 1810 року я повернувся до Парижа. Був поруч з імператором — до останнього дня контракту. Я став різким, нетерпимим, сухим. Вирішував справи клану у Парижі, залагоджував конфлікти, жив на пороховій бочці власних нервів.

Коли Наполеон обрав Марію-Лізу, я зрозумів — час. Зібрав валізи й зірвався додому.

Гнав коня, не шкодуючи його. Негода рвала в обличчя, але я зупинявся лише для зміни скакуна. В уяві вже тримав Аннабель, вдихав її волосся, чув голоси дітей.

На території маєтку мені під копита вискочило смугасте Тигреня.

Кенна!

Я схопив її, здивований і насторожений. Сад був порожній. У домі — рух.

Чому дитина надворі сама?

Не встиг спитати, бо вона вкусила мене за руку.

— І де ж мама такої невихованої панночки? — прошипів я, стискаючи біль.

Але Кенна не дивилася на мене. Вона рвалась, озиралась, її очі були повні паніки. Вовк підняв голову в моїй крові. Слух загострився. Світ став вузьким і небезпечним.

І тоді з лісу долинув крик.

Голос моєї Белли.

****

Не відчуваючи лап, летів крізь зимовий ліс, наче саме повітря відштовхувало мене вперед. Гілля шмагало морду, сніг різав очі, але я не сповільнювався — у грудях рвалося щось древнє, парне, те, що не дає права запізнитися.

На відкритій галявині мене зустріла картина, яка вже тоді вкарбувалась у свідомість, як прокляття.

Белла…

Її тіло падало в центрі озера — біла пляма серед темної, живої криги. Вода, пащею, розкривалася під нею. Холодні кола розходились, ковтаючи її, затягуючи в безодню, де немає ані повітря, ані молитви.

З мене вирвалося виття — не звук, а розрив легенів. Я кинувся до мосту. Мій син лежав на дошках, розпластаний, мов розіп’ятий. Його зуби судомно стискали розірвану шаль. Очі — золоті, повні сліз, дикого страху й упертості — дивилися в провалля. Він не відпускав.

«Пряжа… Я відчуваю тиск… рух нитки…» — тремтів його голос у моїй голові.

Я гаркнув, сам не знаючи — це наказ тримати чи молитва. Лапами навалився на вільну дошку.

Хрускіт.