25.1 розділ

6 лютого 1810 року

— Ви читали сьогоднішні новини? Петербурзький двір зірвав весілля Наполеона з княжною Анною! Може, й на краще? Навіщо нам російська імператриця? Ці варвари пірнають у крижані озера заради розваги! Бр-р-р… — обурювалась Саомі, вдесяте перечитуючи ранкову кореспонденцію.

Я слухала перевертницю краєм вуха, відкладаючи звіти про стан капіталів Волуарів та Меркерів. Відпила ковток духмяного трав’яного чаю й потерла втомлені очі, зсунувши окуляри на кінчик носа. Голова гуділа ще від світанку, ніби в ній хтось безупинно бив у дзвони. Здавалося — ще трохи, й вона лусне, мов мильна бульбашка. Напевно, на погоду. Які мої роки? Теж мені — стара. Зберися, Аннабель. Попереду новий день.
Але чому так хочеться знову залізти під ковдру й дозволити світові крутитися без мене?

— Так, так, так, Аннабель, навіть не думай, — суворий голос Дороті вилився на мене холодним душем. — Я бачу цей погляд не вперше. Нагору не пущу. Ти вже не кисейна панночка, щоб лежати без діла цілими днями.

Я слухняно кивнула й звернулась до Саомі:

— Газету я читала. Шкода, що переговори з російським імператором зірвалися. Шлюб із княжною міг би добре зміцнити позиції Бонапарта серед монархів. А тепер… хто знає, як усе обернеться.

Франциск поклав переді мною нову стопку документів, і я рішуче відігнала втому, ніби набридливу муху. Поглянувши з-під окулярів на прислугу дому Волуар, знову занурилась у читання.

Працювала я переважно на кухні. Кабінет стискав мене, як пастка: у тиші й замкненому просторі я сиділа, мов на голках — думки плутались, рядки не складалися в сенс. Уперше з’явившись на кухні, я переполошила Поля й решту слуг. Пояснивши свою дивакувату примху, зайняла дальній розділовий стіл. Спершу всі ніяковіли, та з часом звикли бачити господиню Волуар серед каструль і ароматів спецій. А мені шум дому був заспокійливим — тут працювалось краще. І чай поруч, і їжа — ідеальні умови для боротьби з думками.

Проводжаючи Жерара на фронт, я й уявити не могла, як порожньо стане без нього. Без листів, без звісток, щодня починала ранок із молитви, просячи Вищі Сили зберегти його й повернути мені. Не знаю, чи то збіг, чи мої молитви — та ми все ще були живі. Це дарувало надію.

Єдиною ниткою, що зв’язувала мене з ним, залишалися вісники світових новин. Вони розповідали про нові перемоги імператора. Перед від’їздом Жерар сказав:
«Я завоюю всю Європу й повернуся до тебе».
Я обводила кожну завойовану країну на мапі тонким пером і тихо усміхалась. Ставлячи хрестики в календарі, шепотіла:
— Через тисячу вісімсот днів я побачу тебе…
— Через дев’ятсот дев’ятнадцять — поцілую твої вуста…

Я часто навідувалась до дому Ганса й Кіри. Там, у світлій вітальні, висіли портрети, написані митцем. Художник майстерно передав їхні риси й, на моє наполягання, додав усмішки. Було чимало суперечок, та гроші, як завжди, вирішили все.

Пам’ятаю, як Кенна вперше побачила портрети. Вона не розуміла, чому сидить на руках у незнайомої жінки. Того дня я привезла маленьку графиню Безьє до її дому й розповіла про справжніх батьків. Підбирала слова так обережно, ніби йшла тонкою кригою.

— Мамусю… а мама Кіра й тато Ганс мене дуже любили? — прошепотіла вона, і сльози заблистіли на віях.

Я присіла перед нею, витерла сльози й усміхнулась:

— Дуже, Кенно. Більше за власні життя. Вони захистили тебе й подарували можливість залишитись тут, зі мною, татом і Крістіаном.

— То в мене більше батьків, ніж у Крістіана? — з лукавою усмішкою уточнила вона.

— Виходить, так. Але не зазнавайся. У чому краса дівчини?

— У скромності… — зітхнула донька, повторюючи вивчену істину.

Скрипка вирвала мене зі спогадів. Усі підвели очі до стелі й водночас зітхнули.

— Пан Крістіан знову терзає інструмент. Наполегливості йому не позичати. Я б уже здався, — пробурчав Поль, помішуючи соус.

Я дала знак Францискові зібрати папери, дістала з комори ящичок пастили й піднялася до сина. Мій хлопчик — маленька копія батька — стояв у музичній кімнаті, схилившись над нотами, натягуючи струни скрипки майстра Ґварнері. Його обличчя було напружене, губи стиснуті, між бровами залягла зморшка — така сама, як у Жерара, коли той зосереджувався.

Учителі знизували плечима — мовляв, не дано. Та спадкоємець дому Волуар не здавався. Скрипка стала його метою.

— Якщо здамся — ніколи не навчуся доводити справи до кінця. А як тоді я стану гідним главою клану? Вона мені підкориться! — казав він, і я щоразу чула в його голосі тінь батька.

— Крістіане, не так сильно — струна лусне, — м’яко застерегла я, ставлячи тарілку з пастилою.

Син поцілував мою руку — жест зайвий, але такий теплий. Він дорослішав, віддалявся, менше дозволяв себе обіймати. І я болісно відчувала, як вислизає з рук його дитинство.

— Мамо, багато думати — шкідливо для здоров’я. Особливо про погане, — серйозно мовив він, простягаючи мені пастилу.

— І звідки ти це взяв? — усміхнулась я. — Може, я про погоду думаю.

— Ні. Коли ти думаєш про погоду — дивишся у вікно. А зараз — у підлогу. Про тата думала?