24 розділ

5 грудня 1804 року

— Граф, стійте смирно, Ваша шерсть у стані дипломатичного скандалу, — регочучи, я носилася спальнею Волуара зі щіткою, як із трофеєм.

Вовк, якого я переслідувала, спритно перестрибував через ліжко, ковзав під кріслами, зникав у ванній і з’являвся звідти з виглядом абсолютно невинного створіння. Я підтакувала цьому циркові, сміючись і вдаючи грізну інквізиторку, доки не впала на килим, хапаючи повітря.

Після балу минуло кілька днів. Ми отримали запрошення на полювання в Гробуа — і не просто як гості, а як почет імператора. Наполеон очолював полювання особисто. Згадавши колишню обіцянку «навести блиск», я витягла щітку й виставила її як аргумент.

Побачивши мій погляд, Жерар без жодних прелюдій прийняв звірину іпостась. Темно-сірий Вовк махнув хвостом — і почалося. Я благала, наводила доводи, навіть погрожувала «повним прибиранням без жалю», а він відскакував, грайливо виляючи хвостом, ніби запрошував до танцю.

Раптом шорсткий язик ковзнув по моїй щоці.

— Волуар, припини… фу! Жераре! — верескнула я, коли язик торкнувся шиї.

Лоскітки — моя давня слабкість. Я зловила його пащу й цмокнула в мокрий ніс. У відповідь пролунало задоволене гарчання, що прокотилося по мені хвилею. Я зарила пальці в шерсть і почухала холку — Вовк млісно розтягнувся й безсоромно ліг упоперек мене.

— Ах, граф, ви ж не пушинка, — бурмотіла, намагаючись визволити ноги.

Сівши поряд, я взялася до справи. Шерсть летіла по спальні, осідала на килимі, чіплялася до оббивки. Зате під моїми рухами вона почала сяяти, мов рідке залізо.

— Ось тепер — інша справа. Перед самим імператором з’явитися не соромно, — підсумувала я, спостерігаючи, як Волуар крутиться біля дзеркала.

На виході мене спіймали. Кільце рук лягло на талію, тепле дихання торкнулося шраму — я здавлено зітхнула.

— Дружина, а ти куди? — удавано здивувався він.

Я раптом дуже чітко усвідомила: він оголений, притискається до мене — і, здається, не має наміру відпускати.

— Я… я закінчила. Хочу переодягтися і викликати покоївок. Тут… е-е… революція з шерсті, — пробурмотіла, пильно стежачи, як наші пальці сплітаються. Усередині мене сміх боровся з хвилюванням.

— Твоє метання між «ви» і «ти» — кумедне. Я вважав, що ми вже на «ти». Маємо угоду: я тебе відпущу після визнання, — прошепотів він, виводячи візерунки пальцем уздовж моєї руки.

Я закотила очі. Знову торг. Сперлася потилицею на його груди — і зрадила себе тихим зітханням.

— Поняття не маю, про що ти, — прошепотіла, намагаючись утримати жартівливий тон.

Його рука ковзнула на шию, губи торкнулися плеча, затримавшись на шрамі. Я здригнулася.

— Моя норовиця… як же я люблю тебе.

Слова вдарили різко, несподівано. Усмішка на мить зникла — я розгубилася, шукаючи, чим прикрити цю несподівану близькість.

— У тобі говорить парна прив’язка… — тихо мовила я.

Рука на шиї стала важчою, поцілунок — наполегливішим.

— Прив’язка лише одного разу оглушила мене. А тепер — це мій голос, — сказав він уже спокійніше. — Подумай над цим, Белло.

Легкий поцілунок за вухом — і він м’яко підштовхнув мене у відчинені двері, залишивши за спиною не прибрану спальню… і ще менш прибрані думки.

6 грудня 1804 року

Наступного дня я сиділа за чаюванням у замку Гробуа — у світлій залі з високими вікнами, крізь які ранкове сонце розливалося по паркету теплими плямами. Стелі тримали на собі легкі ліпні вінки, а між ними звисали кришталеві люстри, що дзенькали ледь чутно, коли десь у глибині коридорів проходили слуги. Уздовж стін тягнулися гобелени з мисливськими сценами, і бронзові канделябри відкидали на них рухливі тіні, наче звірі оживали.

Господар замку, Луї Бертьє, маршал імперії, тримався з бездоганною гідністю. Він розважав імператора та чоловіків легкою, але точною бесідою — так говорять люди, які звикли одночасно керувати арміями і салонами. Їхні келихи з коньяком виблискували поруч із чайними сервізами Севру, а срібні ложечки дзенькали об тонку порцеляну.

Ми, жінки, розташувалися окремим півколом біля низьких столиків. Тут пахло бергамотом, ваніллю і трояндовою водою. На тацях лежали тістечка, горіхи в меду, фрукти в сиропі, тонкі вафлі й еклери з кремом.

Поліна Бонапарт сиділа навпроти мене — у сукні з напівпрозорого персикового мусліну, щедро вишитій золотими нитками. Її плечі сяяли пудрою, а в зачісці мерехтіли шпильки з перлинами. Вона була схожа на теплий, розкішний промінь — говорила багато, голосно, з театральними жестами, і в її усмішці жила впевненість жінки, якій дозволено більше, ніж іншим.

— Аннабель, передайте мені ті чудові тістечка, — голос Йоахима Мюрата, різкий і дзвінкий, відволік мене від Поліниної історії.

Я подала йому тарілку з еклерами й знову повернулася до співрозмовниці. Поліна якраз захоплено розповідала про свої купання у присутності десятка прислуги — настільки яскраво, що я ловила кожне слово, намагаючись зрозуміти, де тут прикрашання, а де правда.