23 розділ

29 листопада 1804 року

— Белло… розслабся, — його голос ковзнув по мені тихо, майже шепотом, — ти вся напружена.

Я дивилася у вікно карети, не бачачи дороги. За черговим поворотом остаточно зник маєток Волуар — дім, у якому залишилися мої діти, моє звичне дихання, моя земля. Я ніколи не залишала їх надовго. Тепер же нас відділяли тижні. Вони прийняли звістку спокійно, навіть легко — попросили лише подарунки зі столиці. А мені здавалося, що з кожним обертом коліс від мене відривають тонку, ще теплу нитку.

Його долоні накрили мої руки — не поспішаючи, бережно, наче боялися злякати. Потягнули ближче. Я не встигла вдихнути, як опинилася в його обіймах. Жерар посадив мене на коліна й схилився до мого волосся, вдихаючи повільно, з тією зосередженою ніжністю, яку дозволяють собі лише в тиші.

— Так краще, — прошепотів він. — Ти занадто багато тримаєш у собі.

Його слова не тиснули — вони вкладалися всередину, немов ковдра на плечі. Після того поцілунку між нами зрушилося щось крихке й давнє. Я входила в нове почуття обережно, торкаючись його, наче води, що може виявитися глибшою, ніж здається. А Жерар давно плив. І чекав.

— Скажи… — я підняла до нього погляд. — Кого мені остерігатися в Парижі?

Він на мить замислився, і його голос став тихішим.

— Там дві сили, Белло. Родина імператора і родина імператриці. Вони не терплять одна одну. Тобі доведеться бути уважною… але обережною. Тримайся ближче до Жозефіни. Її прихильність багато важить. Та не показуй цього надто явно.

— А ти? — тихо запитала я.

— Я поруч, — відповів він просто. — І мені важливо, щоб ти була поруч зі мною.

Я відчула, як його руки злегка змикаються на моїй талії — не владно, а так, ніби перевіряють: я тут, я не зникла.

— Белло, — прошепотів він, — не віддаляйся від мене. Не здригайся від моїх дотиків. Просто будь… зі мною.

Я кивнула, дозволяючи собі спертися на нього всією вагою. Заплющила очі. І вперше за довгий час дала собі відпочити в чужих — але вже не чужих — обіймах.

1 грудня 1804 року

Ми прибули на заході сонця й зупинилися в міському будинку Волуарів — тому самому, де Жерар мешкав у періоди служби в Парижі. Інтер’єр залишався вірним стилю директорії: стриманий, майже аскетичний, без зайвих прикрас і показної розкоші. Тут усе було підпорядковане функції — і тиші.

Оселившись у кімнаті, суміжній зі спальнею Волуара, я довго не могла заснути. Повертаючись на прохолодних простирадлах, уявляла завтрашній день, намагаючись скласти його у думках, наче складну партію. Перед очима знову й знову виникали обличчя дітей. Я подумки поцілувала кожного в щоку, прошепотіла коротку молитву Вищим Силам — і лише тоді змусила себе зімкнути повіки.

2 грудня 1804 року

— Сітроє, сидіть рівно. Своїм ерзанням Ви лише затримуєте мене, — буркнула Міра, вправно завиваючи моє волосся.

Я прокинулася ще до світанку й одразу занурилася в приготування. Міра, з мого дозволу, командувала двома покоївками, приставленими Жераром. Поки дівчата готували вбрання, вона допомогла мені освіжитися і тепер зосереджено формувала зачіску: завиті пасма заколювала в пучок шпильками з діамантами.

Я ж у цей час беззвучно повторювала імена й посади тих, хто був наближений до імператора. Волуар обіцяв у разі потреби підказати, але з перевертнями навколо це могло обернутися гірким жартом — їхній слух не знає поблажок. Я поділилася цим із Мірою. Одна з нових покоївок, почувши розмову, поспішила мене заспокоїти:

— Сітроє, не хвилюйтеся. При дворі заборонено будити Звіра. Перевертні чують не краще за людей… вибачте, — знітилася вона, усвідомивши нетактовність.

Мене, втім, турбувало інше.

— Моєму чоловікові складніше контролювати Вовка. Чим це загрожує? — запитала тихо.

— Сітроєну дадуть мінімальну дозу маку. Вона приспить Звіра, — пояснила дівчина.

Мак призначали навіть немовлятам-перевертням, тож сумнівів у безпеці не виникало. Я видихнула, дозволивши напрузі трохи відступити.

Одягнувшись, зупинилася перед дзеркалом. Бежева тканина сукні м’яко переливалася у світлі. Грецький крій, зелена тасьма під грудьми, приспущені рукави, що відкривали плечі. Балетки з маленькими золотими бантиками завершували образ.

Я вже накинула кожушок і взяла хустку, коли двері, що вели до покоїв Жерара, відчинилися.

Волуар увійшов у парадній формі французької армії. Гладко поголений, зібраний, він здавався молодшим — і небезпечнішим у цій врівноваженій стриманості. У руках тримав кілька скриньок. Побачивши мене, він завмер лише на мить — але цієї миті вистачило, щоб я відчула вагу його погляду.

Одним жестом він відпустив покоївок. Коли двері зачинилися, Жерар широкими кроками скоротив відстань і, не давши мені часу на подих, торкнувся губами моїх. Поцілунок був короткий, вимогливий — і напрочуд ніжний. Я не пручалася. Мені навіть сподобалося це відкрите захоплення.

Відсторонившись, він підвів мене до дзеркала. Відкрив першу скриньку — смарагдове кольє, інкрустоване діамантами. Не торкаючись шкіри, акуратно застібнув його на моїй шиї. Холод прикраси ковзнув тілом. Я сама поправила центральний камінь, вкладаючи його в улоговину між ключицями.