22 розділ

15 липня 1804 року

— Мамочко, мені ще довго так сидіти? — тихо, жалібно прошепотів Крістіан, ворушачись у мене на руках

— Терпи, любий, — відповіла так само пошепки, ледь ворушачи губами, й міцніше притиснула сина. — Ми всі втомилися. Подивися на тата: він стоїть мовчки.

— І я втомилася, — долинуло з сусіднього крісла.

Кенна, з притаманною їй прямотою, навіть не намагалася приховати невдоволення.

— Пропоную зробити перерву, — спокійно мовив Жерар, стоячи за спинкою мого крісла. Його присутність відчувалася без слів. — Бароне, як ви дивитеся на це? Можливо, по келишку чогось прохолодного?

Молодий чоловік біля мольберта відклав олівець, розім’яв пальці й широко усміхнувся:

— Підтримую!

Полегшене зітхання вирвалося одночасно з наших грудей. Дітям не довелося повторювати двічі: за мить вони зірвалися з місць і помчали геть, стримувані досі лише силою волі.

Чоловіки відійшли в дальній кут кімнати, а я, не стримавши цікавості, підійшла до полотна.

Фігури на ньому вже набували об’єму. Вгадувалися риси облич, пози, навіть настрій. Картина вражала розмірами — усі в повний зріст. Ось Волуар за моєю спиною, спокійний і зібраний. Я — з Крістіаном на руках. У сусідньому кріслі Кенна на колінах Кіри, а за ними — Ганс. Дві родини, поєднані обіцянкою, минулим і мовчазною згодою жити далі.

— Це буде грандіозно, — мовив Франсуа, підійшовши з келихом янтарної рідини. — Коли ви написали мені з пропозицією, я не припускав, що на мене чекає стільки роботи.

Жерар подав мені чашку холодного трав’яного чаю. Наші пальці на мить торкнулися — випадково, але відчутно. Він зупинився поруч, уважно й задумливо розглядаючи майбутній шедевр.

Я й сама не знала, як змогла вмовити його позувати. Найзайнятіший перевертень маєтку щодня знаходив по чотири години, мовчки терпів спеку, стоячи у парадному мундирі та капелюсі, поки художник творив.

— Як довго нам ще доведеться позувати? — поцікавилася я у Франсуа.

Я знала: Жерарові це питання теж не давало спокою, але тактовність не дозволяла йому його озвучити. Мені ж — дозволяла. Я жінка.

— Терпіння, сітроє, — усміхнувся митець. — Сьогодні закінчимо з позами, а завтра почну писати обличчя ваших дітей. Потім — граф, а ви, Аннабель, на десерт.

Я стримала гримасу. Він або безсмертний, або має дивовижну здатність ігнорувати гнів Волуара. Або ж я чогось не знала. Вони з Жераром часто переглядалися, як двоє хлопчаків, що замислили витівку.

У моїх планах було дві картини: перша — родинна, де ми зображені всі разом, і друга — окрема, парна, з Гансом та Кірою. Її я хотіла повісити в кабінеті маєтку Меркьор. Кенна, коли виросте, обов’язково оцінить цей жест — не як данину минулому, а як чесність перед власним корінням.

— Ви встигнете закінчити до нашого відбуття в Париж? — запитала я, уважно вдивляючись на художника.

— Не турбуйтеся, сітроє, — впевнено відповів барон. — З натури мені потрібні лише ваші образи. Далі я допишу все сам, пам’ять у мене добра. Загальний портрет буде готовий у жовтні. Ви попозуєте мені для вашого портрета — і спокійно вирушите в дорогу.

Він раптом запнувся, його погляд ковзнув поверх моєї голови. Прикривши губи пальцями, Франсуа схаменувся:

— Схоже, я сказав зайве…

— Залиште нас, — рівний, холодний голос Волуара пролунав за моєю спиною.

Барон не став зволікати. Швидко згорнув речі й покинув кімнату, зачинивши за собою двері з обережністю людини, яка добре відчуває межу терпіння перевертня.

Цікаво… навіщо Волуареві мій окремий портрет?

Я повільно обернулася до чоловіка. Склала руки на грудях, вигнула брову.

— Ось про що ви шепотілися в кабінеті? А я гадала, будувала припущення. Зізнайтеся, Жерар.

Він відставив келих і пройшов до терасних дверей. Вітер ворухнув тюль, на мить приховавши його обличчя.

— Я замовив ваш портрет, — сказав він спокійно. — Побачивши роботи барона, я зрозумів, що хочу зберегти ваш образ… на полотні.

Обійшовши картину, що стояла між нами, я порівнялася з ним. Він був великий, сповнений внутрішньої зібраності, величний у мовчазній силі. Не торкаючись, я все одно відчувала його присутність — волоски на руці піднялися, реагуючи раніше за свідомість.

Зробивши крок на терасу, я глянула вниз.

Діти бігали садовими доріжками, за ними, не відстаючи, поспішали Дороті й Мира. З такої відстані я не чула голосів, але бачила радість і свободу у рухах. Жерар став поруч, затуляючи мене від сонця. Капелюх він поклав між нами — мовчазний знак межі.

— Чому ви мовчите? — нетерпляче запитав він.

Я відкинула пасмо волосся від шраму й продовжила дивитися вниз, на дітей.

— Хочете мій портрет? Гаразд.

Здивування майнуло в його погляді. Він схилився трохи ближче, недовірливо вдивляючись у мене.

— І все? Без протестів? Без торгу? Без питань?