21 частина

Подавши Франциску знак принести напої, я зручніше вмостилася у плетеному кріслі на веранді. Сонце стояло ще невисоко, ковзало по кам’яних колонах, лягаючи світлими плямами на підлогу. Повітря пахло зеленню та свіжою вологою — ранком був дощ.

Аманда сиділа навпроти. За чотири роки вона майже не змінилася: лише кілька пасом у темному волоссі припорошив попіл. Та сама пряма постава, той самий погляд — уважний, безжальний до дрібниць. Людина, яку не змінює навіть час, бо він їй підпорядковується.

Мені не хотілося її тут бачити. Але я вже давно навчилася жити з небажаним — мовчки, не показуючи слабкості.

— Чим зобов’язана? — спитала рівно.

Аманда посміхнулася — чемно, майже лагідно. Саме так вона завжди починала, перед тим як влучити точно в ціль.

— Нашими уроками, сітроє ученице. Мій курс було перервано, а гроші сплачені. Я не можу залишити вас без знань.

Я повільно зробила ковток прохолодного чаю. Свіжість напою трохи остудила роздратування, але не зняла напруги.

— А якщо це мені більше нецікаво? — уточнила.

Аманда злегка нахилила голову.

— Думаю, у Вашого чоловіка інша думка щодо цього. Я приїхала з Парижа разом із ним.

Слова впали між нами важко. Я машинально повернулася у бік саду, вдивляючись у зелень, наче там могла знайти відповідь. Запитань до Жерара в мене було забагато. Я пам’ятала його неприязнь до Аманди. І раптом — він сам привозить її до мого дому.

Кроки пролунали за спиною.

М’яка, знайома хвиля сили лягла мені на плечі — не тиском, ні, радше обережною присутністю. Я навіть не озирнулася одразу. Підняла руку, дозволяючи поцілунок. Тепле дихання торкнулося крижаних пальців.

— Белла, — голос Жерара був спокійним.

Він сів поруч, уже в домашньому одязі, без парадної жорсткості, але з тією ж внутрішньою зібраністю, яку я відчувала завжди.

— Я поясню. Днями Наполеон підписав документи. Він — імператор. За пів року відбудеться коронація. Ми запрошені.

Я кліпнула, повільно, наче слова потребували часу, щоб дійти.

— Белло, коронацію призначили на перші числа грудня. До Різдва я обов’язково поверну Вас додому, — додав упевнено.

Я залишалася католичкою. Християнські свята відзначала й досі — часом у гордій самотності. Намагалася розповідати дітям, пояснювати сенс, але їх більше захоплювали Срібносяюча, Месія та дев’ять елементів. Світ перевертнів був для них природнішим за мій.

Глибоко вдихнувши, я відкинулася на спинку крісла. Думка про розлуку з дітьми стискала груди. За роки життя в клані я вросла в його справи: їздила до Монпельє, Марселя, Безьє, приймала листи від жінок клану, розбиралася з проханнями, суперечками, дрібними й не дуже проблемами. Ця рутина рятувала. Вона не дозволяла думкам блукати там, де було небезпечно.

— Аманда — Ваш учитель, — продовжив він. — Вона допоможе відновити знання придворного етикету. Буде багато прийомів. Танці.

На мить він запнувся — майже непомітно.

— Зізнаюся, я сам танцюю посередньо.

Аманда не втратила шансу.

— Скромність личить чоловікам більше за силу, графе, — мовила вона легко. — Але при дворі оцінюють не кроки в танцях, а враження, яке залишає пара.

Вона перевела погляд на мене — уважно, без осуду.

— Подружній статус, сітроє, безперечно, додає жінці ваги. Але лише тоді, коли вона пам’ятає: світ за межами маєтку живе за складнішими правилами.

Я відчула, як Жерар трохи напружився поруч. Ледве-ледве. Він не дивився на Аманду — його погляд був спрямований кудись у сад, але я знала: він слухає кожне слово.

— У Парижі не запитують, ким Ви були, — продовжила вона. — Там уважно дивляться, ким Ви дозволяєте себе вважати.

Я стисла пальці на чашці. Темні сукні. Відстань. Стриманість. Мій захист. Мій притулок.

Аманда ковзнула поглядом по моєму вбранню.

— Жалоба — це мова. Та в Парижі її читають по-різному. Іноді як біль. Іноді — як виклик.

Жерар повернув голову. Їхні погляди зустрілися — на одну коротку мить. Він усміхнувся чемно, майже ввічливо.

— Моя дружина не потребує тлумачів, — мовив спокійно. — Її цінують такою, якою вона є.

Аманда ледь помітно підняла брову.

— Безперечно, графе. Я лише спостерігаю.

Тиша зависла. Я відчула стриману, шляхетну напругу, у якій Жерар ніби окреслював межі, не переходячи їх.

І раптом мені стало… неспокійно. Я завжди знала, що Жерар мене кохає. Це було не відкриттям і не тягарем — радше незмінною даністю, як кам’яні стіни маєтку або герб над головним входом. Його почуття ніколи не ховалися, але й ніколи не тиснули. Він умів чекати. Умів мовчати. І саме це робило його небезпечним.

Небезпечним для мене.

Але те, що починало ворушитися в мені у відповідь, лякало. Не тому, що було небезпечним — а тому, що було живим. Саме тому я ховалася за темними сукнями. Саме тому тримала звичну дистанцію. Бо якщо зроблю крок — дороги назад не буде.