20 розділ

Аннабель

За моїм проханням колиски поставили поруч із моїм спальним місцем. Я хотіла залишити дітей у себе в ліжку, притиснути до себе й прокидатися від їхнього теплого подиху, але Дороті, що з’явилася в покоях саме тоді, коли я вже простягала руки до малюків, категорично заборонила. Налякала тим, що в напівсні можу когось із них придавити. Поступилася — не сперечалася, але серце, ніби зав'язане тугим вузлом, тяглося за ними.

Покоївки обережно перенесли сплячих янголят у колиски, а я, напівлежачи, витягала шию, намагаючись вдивитися, чи зручно їм там, чи не змерзли, чи рівно дихають. Дороті тим часом повісила дві руни Шайна над узголів’ям мого ліжка.

— Щасливий день, сітроє. Я піднесу кілька вдячних молитов Нічній Володарці, — сказала вона і, лагідно погладивши мене по щоці, пішла.

Міра з Лолою допомогли мені освіжитися. Обережно, щоб не намочити пов’язку, вони змили піт і страх з моєї шкіри та волосся. У чистому ліжку стало легше дихати, але всередині — наче хтось вибрав жменями частину мене самої. Порожнеча не давала розслабитися.

Доктор Ланге залишив післяпологові рекомендації, пообіцяв приїхати завтра — і пішов. Я відпустила всіх, бо ніч була божевільною, виснажливою… але сама, залишившись у тиші, крутилася на подушках, шипіла від тягнучого болю внизу живота, здригалася від кожної незручної складки на простирадлі.

Коли пролунав легкий потрійний стукіт, я одразу видихнула:

— Увійдіть.

Головне — не розбудити дітей.

Жерар безшумно зачинив за собою двері. Він теж переодягнувся, але руки… і голова… були перебинтовані.

— Граф, де ви так? — запитала, не приховуючи здивування.

Він глянув на власні долоні, ніби вперше їх побачив, і тихо буркнув:

— У вас надзвичайно міцні двері. І подруга теж… міцна.

Я ледве стримала хмик. Вказала на крісло, але він сів на край мого ліжка, близько — занадто близько.

Підтягнувши покривало до грудей, сухо поцікавилася:

— Навіщо ви тут?

Жерар видихнув, наче збирався з духом.

— Белло, я…

Я не квапила. Мовчки дивилася на нього — і помітила, що він тримає щось у руках. У напівтемряві ранку я могла розгледіти лише контури.

— Це вам, Белло… як мої вибачення. І… дякую за сина, — тихо промовив він, подаючи річ.

Скринька. Для прикрас.

Відкупитися вирішив. Як банально.

Я відклала її вбік, не відкривши. Дивилася просто на нього.

— Ви не подивитеся? — розгублено спитав.

— Це все, що ви принесли? — кивнула на згорнуті в трубочку папери.

Документи на розлучення? Було б символічно.

Він підвівся, обійшов ліжко й став майже впритул. Простягнув папери.

— Через це я вчора й… утворив дурість. Ви можете мені не повірити, але я ніколи не хотів позбавлятися Кенни. Це — мої докази.

Недовірливо ковзнувши поглядом по ньому, я розгорнула перший документ.

«Я, Аннабель де Волуар, графиня Безьє, передаю свій графський титул Кенне де Меркьор…»

Я повільно підняла очі на Жерара.

Він божевільний. Лише через титул? Через клятий титул він змусив мене танцювати душею по розпеченому залізу?

У грудях щось стислося, холодом обпікаючи ребра. Руки затремтіли.

— Ви… ви влаштували всю цю виставу тільки щоб я передала Кенні титул? Ви здуріли, граф?!

— Шшш… — він нахилився й показав на колиски. — Белло, відкрийте листи.

Мої пальці були слабкі, тремтячі, коли я розгортала м’яті листи. Завитки, гострі літери — стиль Жерара. Листи адресовані Альфреду.

В них — новини про нашу родину. Про маленьку Кенну. Про моє рішення її виховувати. Запрошення познайомитися, налагодити стосунки між родинами, щоб Кенна знала свої корені. Офіційний тон. Жодного натяку на прохання забрати дівчинку.

Я дивилася на підпис Волуара і не могла підняти погляд.

Невже… я все перекрутила? Невже неправильно зрозуміла?

Але ж Кенна — дочка Ганса. А Жерар… завжди болісно реагував на все, пов'язане з моїм минулим. Я була впевнена, що він терпить її лише заради мене. І коли випала нагода позбутися… Чому він не зреагував одразу? Чому дозволив поглинути мене паніці?

Може, справді… вся його поведінка була лише через титул?
Через мою потенційну свободу?

— Ви… ви… нормально не могли мене попросити? — нарешті видушила.

Жерар нахилився до мене так близько, що я відчула його подих у своїх волоссі.

— Як, Белло? — гаряче прошепотів. — Ви мрієте втекти від мене. Титул дає вам можливість сховатися в будинку Меркьор. Як я міг запропонувати вам добровільно віддати останню ниточку до свободи?

Я заплющила очі.

То ось воно. Моя «можлива втеча» — його страх. Сама винна. Бо не один раз провокувала його цим.