18 розділ

7 вересня 1800 року

— Монік, ти справжня чарівниця! Як тобі вдалося зробити те, що інші вважали б нереальним, і всього за два дні?! — я не стримала захоплення, роздивляючись оновлену дитячу кімнату.

— Сітроє, так працюють майстри своєї справи, — усміхнулася перевертня, з гордістю оглядаючи свою роботу. — Нам навіть не довелося змінювати колір стін. Ми лише домалювали кілька деталей, зробили перестановку й замовили додаткові меблі.

Кімната Кенни виглядала бездоганно. На бежевих стінах розквітли рожеві півонії, виписані так тонко, що в повітрі, здавалося, стояв їхній аромат. Біля вікна стояла колиска, укрита легким білим балдахіном, що тихо колихався від протягу. На підлозі — м’яка шкіра білого ведмедя, досить коштовна річ. Уздовж стін — шафи, наповнені охайно складеним одягом, полички з іграшками. На столику для сповивання — стопка чистих пелюшок, у комодах розкладені гребінці й маленькі щіточки.

У кутку тепліло полум’я каміна, а по обидва боки стояли глибокі крісла, оббиті тканиною в бежево-рожевих тонах. Гардини, оббивка, навіть подушки — усе створювало відчуття гармонії, стриманої розкоші без надмірностей.

Я ще раз окинула поглядом кімнату й полегшено видихнула. Добре, що послала Міру вперед із речами — тепер можу спокійно займатися донькою, не турбуючись про безлад і метушню переїзду.

Подякувавши Монік, порадила їй не соромитися й назвати Волуару справедливу ціну за роботу. Перевертня ледь стримала сміх, чемно вклонилася і пішла.

Лола, отримавши від мене мовчазний знак, поклала Кенну у ліжечко. Сита дитина тихо сопіла, мирно спочиваючи після купання. Від колишньої тривожної, плаксивої малечі не залишилося й сліду — тепер вона лише їла та спала, мов маленьке диво.

Я нахилилася й поцілувала доньку в щічку — теплу, ніжну, наповнену життям. Потім вийшла до своїх покоїв.

Скрині з посагом стояли біля ліжка, нагадуючи про минуле й кличучи відкрити їх. Розгорнула лист, який передав Берт перед своїм від’їздом, і знову здивувалася тому, як химерно складаються події.

Мої батьки відправили посаг ще у квітні дев’яносто дев’ятого року. Речі довго блукали — губилися в портах, потрапляли під перевірки, тижнями стояли на кордонах кількох держав. У Марсель скрині прибули лише взимку, але й тоді їх залишили у порту. Лише цього літа, після довгої подорожі, вони нарешті дісталися до маєтку Меркер. А тепер — до мене, у Монпельє.

Навіть не знала, чи варто тепер відправляти посилку у відповідь батькам. Листи до маєтку Ганса надсилалися регулярно, кожні кілька місяців, але відповідей я так і не отримала. А чи дійде лист на край світу? Як вони там? Чи здорові?

Звичним рухом погладила живіт і опустилася навколішки перед скринями. Їх було п’ять. Розкривши першу, почала переглядати вміст — ціла гора пряжі. Похитавши головою, відсунула кришку другої. Усередині — суцільний росемалінг: дерев’яні ложки, тарілки, таці, іграшки — все розписане візерунками рідного краю. Іграшки одразу привернули увагу: різьблені звірі, маленькі чоловічки, брязкальця, прикрашені кольорами Півночі.

— Оце саме те, що потрібно. І міцне ж яке, — зраділа я, звертаючись до сина, — дідусь із бабусею передали тобі чудові іграшки. Коли народишся й підростеш, гратимеш ними, а я не хвилюватимуся, що щось зламаєш. Такі речі треба ще спробувати зіпсувати.

Відклавши дерев’яні фігурки, підняла кришку третьої скрині — і застигла. Усередині стояли пляшки, половини з них не вистачало. Відкоркувавши одну, відчула різкий запах Ліньє-Акватиту — міцного напою з картоплі, який п’ють лише дорослі на моїй батьківщині.

— І що мені з тобою робити? — буркнула, ставлячи пляшку на місце. — Перевертні ж не п’ють.

У четвертій скрині виблискували дрібниці: гребені, дзеркальця, медальйони, сережки, намисто, брошки, кілька статуеток вікінгів — і моя корона нареченої. Потягнулася за нею, але марно. Важка, заплуталася в тканинах.

— І як я взагалі в ній танцювала? — буркнула, усміхаючись своїй силі.

П’ята скриня вдарила знайомим запахом — суміш трав, мазей, воску й старого дерева. Так пах батьків кабінет. Серце стиснулося. Як же я за ними скучила.

Всередині — баночки з мазями, журнали з рецептами, мішечки з травами, сіль із цілющого джерела, а поряд — сорочки, скатертини, хустки, постіль. Усе зім’яте, дещо вимазане. З прикрістю дивилася на плями, роздумуючи, як врятувати речі після стількох перевірок на кордонах.

Відкривши один із журналів, помітила між сторінками два листи. Перший — від батька.

«Моя люба дочко!

Відправляємо тобі низький уклін.

Молимося за твоє щасливе життя у Франції.

За нас не хвилюйся — часу нудьгувати не маємо.

Мама лише просить повідомити, коли ми станемо дідусем і бабусею.

Передай чоловікові наші побажання і напиши кілька рядків, мамі буде приємно.

З любов’ю, твій батько Томрод.»

Закусивши губу, поклала лист убік і розгорнула другий. Мамин почерк був упізнаваний — рівний, охайний, з легким нахилом. Вона писала багато: про будні без мене, про людей у селі, про те, як сумує. Згадала весілля Андора — батько ще дивувався, як швидко хлопець одружився.