17 розділ

6 вересня 1800 року

Я здригнулася й різко розплющила очі. Повітря було важким, мов саме ніч притиснула до грудей. Єдина свічка тремтіла на столі, її жовтий вогник розливався по кімнаті, вирізаючи з темряви масивну постать Жерара.

Він сидів поруч, тримав мою долоню в одній руці, а другою — так обережно, майже благоговійно — гладив мій живіт. Його тепло проникало крізь тонку тканину, і від цього мене пробрала дрож.

— Сьогодні ви вирішили проігнорувати мої вимоги.

Жерар стомлено посміхнувся. Синє світло його очей здавалося ще блідішим за тьмяну свічку.

— Я дію в межах наших домовленостей. І зараз… у мене немає сил воювати з вами, Белло, — він підніс мої пальці до губ і вкрив їх поцілунком. Та навіть ця ніжність не приховала тіні болю на його обличчі.

— Ви бачили? — спитала я майже шепотом, наче боялася почути відповідь.

Він лише кивнув. Мовчки відпустив мою руку й повільно підвівся. Серце зойкнуло — я злякалася, що він піде. Схопивши його за рукав, я зупинила. У тиші маєтку кожен мій подих луною віддавався в скронях.

— Зачекайте… Жераре. Проведіть мене до них. Я теж хочу попрощатися.

Його погляд загартувався льодом. Миттєвість — і я відчула, як крижана сталь торкається моєї душі. Біль на біль. Вовк проти людини.

— Ви розумієте, про що просите? — його голос обпік. — Лише звістка ледь не розчавила вас. А тепер ви бажаєте побачити це на власні очі? Ні.

Я вчепилася в його гарячі руки, стискаючи їх до болю. Золото проти зелені. Сила проти рішучості. І я не відступлю.

— Ви нестерпні, Белло, — прошипів він, але його пальці здригнулися в моїх. — Обіцяйте… тримати себе в руках.

Я притиснула його долоню до грудей і кивнула.

— Мої почуття вже згоріли, Жераре. Я хочу лише попрощатися.

Він видихнув мені у волосся, вклав ще один поцілунок у мої пальці.

— Ви — брехуха, сітроє, — прошепотів з гіркою ніжністю. — Добре. Я покажу. Але Дороті приготує для вас заспокійливе. Ніч тільки починається.

Він вийшов, пропустивши Лолу.

Покоївка допомогла мені вдягти свіжу жалобну сукню. Її руки були уважні, але моє тіло не слухалося: кожен рух здавався механічним. Вона спитала, чи хочу перекусити. Я лише похитала головою. Їжа була неможливою в той момент — горло стискалося, наче там застряг камінь.

У дитячій Кенна спала, чмокаючи уві сні. Я торкнулася її щічки — така ніжна, така жива… як же страшно було залишити її навіть на хвилину.

— Сітроє, — шепіт Дороті розірвав мою задуму. — Вам краще погодувати Кенну зараз, якщо збираєтеся прийняти заспокійливе.

Я злегка всміхнулася крізь тремтіння. Взяла доньку на руки й сіла у крісло. Вона, навіть не розплющивши очей, намацала груди й заспокоїлася. Від цього теплого, жадібного смоктання біль у серці відступив на крок. Малюк у животі відповів рішучим поштовхом.

— Скупердяйчику, — прошепотіла я, ніжно гладячи живіт. — Дай сестрі насолодитися.

Коли Кенна заснула, Лола забрала її назад у колиску. Я ковтнула гірке зілля й відчула, як воно обпалює горло, залишаючи терпкий присмак на язиці.

— А де Валері та Міра? — спитала, намагаючись відволіктися від зростаючого тривожного передчуття.

— У годувальниці свої дітки, — відповіла Дороті. — Але я не посміла відпустити її назовсім. А Міра у дворі, відправляє перший віз із речами Кенни.

— Дороті, ви не знаєте… може, Кіра рукоділила для доньки? Чи замовляла щось особливе? Я не хочу пропустити жодної її пам’яті.

Старша жінка похитала головою.

— Не знаю. Я більше на кухні була. Волуар наказав пакувати все. Але одне можу сказати — у покоях сітрої Кіри, можливо, залишилися її особисті речі. Кімнату запечатали після її смерті. Та ви тепер господиня… маєте право.

— Це головні покої? — в горлі пересохло, і голос зрадницьки здригнувся.

Думка, що Ганс із Кірою могли жити поруч… разом… проколювала мене гостріше ножа. Сором і ревнощі змішалися з жалем.

— Поруч із головними, — тихо відповіла Дороті. — Ходімо. Я покажу.

Йшли ми коридором маєтку недовго, але кожен крок луною відбивався в грудях. Старовинні стіни давили, немов сама пам’ять дому спостерігала за кожним кроком.
Дороті обережно відчинила потрібні двері, пропускаючи мене до покоїв Кіри.

Темрява всередині була відчутною — густа, в’язка, як старе вино. Від неї віяло холодом і смутком. По спині пробіг тремтливий мороз, і я несвідомо пригорнула руки до живота. Малюк, відчувши моє хвилювання, тихо штовхнувся зсередини — нагадування, що я не сама.

— Все добре, малий, — прошепотіла, легенько поплескавши по округлому животі.

Крокнула далі. Темрява, ледь чутно зітхнула, вітаючи мене шепотом минулих голосів. У тій тиші кожен подих лунав, як чужий.

Раптовий клац — і я здригнулася: Дороті запалила канделябр, полум’я якого тремтіло, розганяючи тіні.

Кімната ожила м’яким золотавим світлом. Я озирнулася й відчула, як щось у мені стискається — пустка.
На полицях, у шафках — нічого, жодного знаку, що тут колись жила жінка, яку любили. Ні вишивки, ні маленьких прикрас, ні навіть клаптя тканини, в якому залишився б її запах. Наче Кіра розчинилася в повітрі, забравши з собою частинку душі дому.