16 розділ

Аннабель

— Добре… Я згодна, — видихнула свій вирок, наче підписала власну долю.

Переможна посмішка осяяло риси чоловіка. Він підійшов до мене неквапно, так, ніби смакував мою безсилу згоду, і простягнув долоню.

Я вагалася, але все ж поклала руку в його гарячі пальці. Усередині все стиснулося, немов я віддавала йому частинку себе.

Граф повільно підніс мою руку до обличчя. Очі — спершу золоті, раптом спалахнули криваво-червоним, змусивши мене здригнутися.

Наступної миті — вже блакитні, холодні, і в цих глибинах я тонула, втрачаючи опору. Його сухі губи торкнулися моїх пальців, кожного по черзі, ніжно, але з хижою насолодою. Гаряче дихання обпалювало шкіру, змушуючи серце шалено калатати.

Світ зник. Не було ні кімнати, ні повітря — тільки цей поєдинок: вогонь його губ проти криги моїх пальців. Я не могла ворухнутися, боячись злякати мить і водночас — бажала вирвати руку, втекти, сховатися. Але він тримав, і я завмерла, наче паралізована.

Звуки, які виривалися з його грудей, були схожі на рик звіра. Очі прикриті, обличчя сповнене екстазу. Йому не було соромно — він смакував мене відверто, публічно, без жодного сумніву у своєму праві. А я… я горіла соромом і безсиллям. Щоки палали, вуха дзвеніли, у грудях піднімалася хвиля сліз, але я проковтнула їх, бо плакати зараз означало б визнати перемогу.

«Невже це насолода? Чи може знущання?» — питала я себе, спостерігаючи за ним. І страшно, і боляче, і водночас щось у глибині душі відгукувалося дивним тремтінням.

— Пречудово! — півстон, піввидих злетів з його вуст. Він відпустив мою руку й посміхнувся так широко, що я відчула нудоту від миттевого роздратування. — Белла, ми вирушаємо за п’ятнадцять хвилин. Приведіть себе в порядок. Ви знаєте — захід сумний, тож вигляд має бути відповідним, сітроє Волуар.

Він підштовхнув мене до дверей, а я вийшла, наче сновида, згортаючи себе в кокон із тремтіння й болю.

****

Вже в дорозі серце билося не в грудях, а десь у горлі, заважаючи дихати. Мені було зле, ніби тіло охопив лихоманковий жар. Ураган почуттів роздирав ізсередини. Лола й Міра сиділи поруч мовчки, але я відчувала їхню стурбованість. І була вдячна: їхнє мовчання — єдина підтримка, яку я могла витримати.

Кожна деталь жалобного вбрання тиснула на мене, перетворювалася на кайдани. Вуаль приховувала обличчя, але не приховувала сліз, які зрадницьки наверталися на очі. Я вдова… і водночас заручниця. Заручниця чужої волі, чужого поцілунку, чужих умов.

Я стиснула в руках хустку так сильно, що нігті вп’ялися в тканину.

«Тільки б витримати. Тільки б зібратися. За Кенну. За дитину в моєму лоні. За себе», — повторювала подумки, намагаючись не розпастися на шматки.

****

Крок за кроком я просувалася всередину маєтку, що колись здавався мені теплим, затишним домом, а тепер — мертвим палацом.

Кожна стіна, кожне дзеркало, кожна позолочена рама стискали груди.

У відблисках мармуру мені ввижалися постаті: ось Ганс усміхається своїм звичним куточком губ, ось Кіра кидає на нього закоханий погляд. У мазках картин, у завитках ліпнини — їхні голоси, їхній сміх, їхнє життя, якого вже немає.

Я не витримала. Зупинилася посеред коридору, обхопивши живіт, ніби намагаючись утримати малюка від цього болю. Гаряча хвиля сліз піднялася з глибини, вирвалася риданням. Хустка до обличчя — і приглушене схлипування зірвалося з моїх грудей.

— Несправедливо! — прошепотіла крізь зуби. — Як же це несправедливо, Гансе… Ви з Кірою могли б жити. Ви мали право жити!

Здавалося, слова розчинилися в повітрі, і навіть тиша відповідала глузливою лункістю.

Маленька Кенна… сирота одразу на двох батьків. Я уявила її беззахисне личко, ті крихітні пальчики, які вже ніколи не відчують материнського тепла. І мене розірвало зсередини.

— Прокляття! — у думках закричала я. — Прокляття парності, прокляття перевертнів, прокляття цієї нещадної залежності! Взаємної залежності!

Стіни наче звузилися, навалювалися, давили на плечі. Я не могла дихати. Хотілося бігти, кричати, трощити все довкола, аби лиш позбутися цього тягаря.

— Сітроє, прошу Вас, — голос Міри дійшов до мене крізь пелену відчаю, як рятівна нитка. — Ви обіцяли сітроєну Волуару. Подумайте про дитину.

Її слова були, як ляпас. Я зусиллям волі проковтнула клубок болю в горлі. Серце все ще билося у скронях, але я змусила себе вдихнути глибше, обтерти сльози. Малюк під серцем ворухнувся, нагадуючи: я не можу впасти. Не тепер.

Вхід до дитячої вже виднівся. Там — Кенна. Там — сенс цього жахливого приїзду. Я мусила зібрати себе докупи, бо дівчинка потребувала мене.

У кімнаті пахло молоком і гіркими травами, ніби саме повітря намагалося приховати від мене істину. Напівтемрява обволікала, але я все одно бачила — у колиски стояли постаті, що скривали від мене те маленьке диво, заради якого я сюди приїхала.

— Нічна Володарка… сітроє, не вірю своїм очам! — Дороті, моя стара подруга, кинулася до мене. Її обійми були теплими, але слабкими, ніби й вона виснажена горем.