15 розділ

Жерар

Пробіжка рідним лісом ненадовго полегшила кайдани, що стискали мене всі ці місяці. Лапи відштовхувалися від вологої землі, тіло рухалося плавно, але кожен подих, кожна думка були забиті Беллою — її очима, усмішкою, її гарячим і водночас крихким диханням.

Тряхнув головою, намагаючись прогнати це марево, і загарчав на молодняк, що занадто гучно грався на галявині. Тиша потрібна на полюванні. Тиша потрібна мені, щоб не чути, як у грудях вию від бажання.

Принесу їй оленя. Великого, сильного, достойного. Яке це щастя — спостерігати, як вона мружить очі від задоволення, відправляючи в рот шматочок за шматочком м’яса, яке здобув я. Вона не знає, що це я постачаю її вечерю. Я ховаю цю правду — бо варто лише вимовити, і Белла скоріше перестане їсти, ніж дозволить мені потішати себе її посмішкою.

Вона відштовхує свідомо, але несвідомо — впускає. Зеленавий холод у її очах розтанув, вагітність і довгоочікувана дитина зробили мою пару м’якшою, доступнішою. І водночас ще недосяжнішою.

Не торкатися її — тортури. Я сам собі дав слово й сам же караюся. Але варто побачити, як від цього їй стає спокійніше, і я викликаю всю свою силу, аби тримати Вовка в кайданах.

Її подарунок… Я одразу збагнув, що означає той візерунок. Так хотів сказати їй: ти так само оплітаєш мене, Белло, кожним поглядом, кожним словом. Вночі я зарив обличчя в подушку й вдихав запах, просочений нею. Кожна нитка була її, кожна стрічка — її дотик. Цей дурман тримав мене на поверхні, коли світ валився.

А син… мій спадкоємець. Неспокійний, впертий, голодний до життя. Скільки болю він завдає своїй матері — і все лише тому, що прагне відчувати мене ближче. Як пояснити це Беллі? Перше торкання до її живота після довгих місяців голодування мало не зруйнувало всі мої стіни. Син відповів протестом — і тим самим врятував її від мого неконтрольованого бажання. Ми обоє не хотіли завдавати болю. Тоді я шепотів йому про його матір — яка вона горда й прекрасна. І вперше за пів року спав спокійно, відчуваючи пульсації радості в утробі Белли.

Але сьогоднішня ніч стала пеклом. Я обіцяв собі не заходити без дозволу, та її стогін різав мене, наче ножем. Сидів під дверима, чув її уривчасте дихання, благання заспокоїтись, чув, як вона сама торкалася живота, — а я, проклинаючи свій слух, гриз власні пальці. Хотів розбити стіни, вирватися — але тримався. Чув, як шумить вода у ванній, і сам занурився в крижану купіль, щоб заглушити божевілля.

Але раптова хвиля болю вдарила в груди. Спіткнувшись об корінь, я звалився в яр.

Белла!

Їй боляче. Ні! Тільки не зараз! Ще занадто рано!

Світ обернувся суцільною кривавою пеленою. Вовк вирвався зсередини, і я, вже не людина, летів до будинку. Кігті рвали паркет, вганяючи тріски в лапи, але я не відчував болю. Я чув лише серце Белли. Його биття било по моєму нутру, наче барабан.

У кімнаті — Франциск і Лоран схилилися над нею. Я влетів, і трансформація назад у людину зайняла лише секунду. Звір відступив — бо вона потребувала мене. Наказав викликати лікаря й підхопив її на руки. Її тіло стискав спазм, що загрожував викликати передчасні пологи. Це вб’є дитину. Це може вбити й її.

Я поклав її на ліжко й узяв холодні руки, розтираючи, мов божевільний.

Чому ти така крижана? Чому мовчиш, Белло? Почуй мене! Живи! Повернись!

Лікар прибув швидко, і, ледве кинувши кілька різких вказівок, вигнав мене за двері. Його слова — нічого страшного, головне привести її до тями — звучали як насмішка. Як він сміє говорити «нічого страшного», коли я відчуваю її біль так, ніби це моє серце розривають?

Я залишився за дверима. Слухав, як її пульс спершу рвався у прірву, а тоді, поволі, вирівнювався, знаходив ритм. Лише тоді я здався: простогнав, сповз по стіні й опустився на холодну підлогу. Страх відпускав, а разом із ним тіло втрачало силу. Слухав її дихання — рівне, спокійніше. Це було єдине, що тримало мене при тямі.

Франциск подав мені гіркий трав’яний напій. Я випив його одним ковтком, потім ще й ще — поки руки перестали тремтіти, а свідомість поволі поверталась у звичні рамки.

За чверть години я вже тримав у руках документи, які Белла читала перед тим, як втратила свідомість. Слова, сказані Лораном, били, мов постріли: смерть Ганса. Смерть Кіри.

Я ще недавно бачився з ним у Монпельє, на зборах графів департаменту Еро. Так, ми не змогли говорити, як друзі, але працювали пліч-о-пліч — заради людей, заради спільного майбутнього. І ось тепер… смерть. Така несправедлива й підла. Кіра згоріла у післяпологовій гарячці — і потягнула його за собою. Як пара. Як тінь, що не відпускає.

Саме ця новина добила Беллу. Я відчував її удар — гострий, мов ніж. Ревнощі, наче розряд блискавки, пройшли крізь мене. Зуби зімкнулися так, що я відчув присмак крові. І загарчав, наче звір, що сам на себе кидається. Дурень! Він мертвий, твій друг мертвий, а ти… ти думаєш про ревнощі?

Я втопив погляд у документі й різко звернувся до Лорана:
— Поясніть мені, чому Белла тепер графиня Безьє? Париж повідомляв, що документи на розлучення з Гансом були готові.

Нотаріус потер скроні, ніби намагаючись зібратися:
— Це складно, графе. Ганс де Меркьор спалив документи про розлучення на моїх очах. Тож юридично Белла залишалася його дружиною. Після смерті чоловіка вона автоматично успадкувала його титул — графиня Безьє. Іона визнала її вашою парою, Франція — його вдовою. Тож зараз у неї два імені. Два будинки. Дві обітниці.