14 розділ

Мої покої ремонтувалися з вражаючою швидкістю. Над ними працювали десятки робітників і дизайнер — сітроє Моніка, яка спеціально прибула з Марселя, а також я. Хоча моя роль у цьому масштабному проєкті була значно скромнішою, ніж хотілося б. Моніка металася між мною та майстрами, узгоджуючи всі наші побажання й вимоги в цьому веселому безумстві.

Я ж днями просиджувала в тіні саду маєтку Волуар: їла, вишивала й поволі округлялася. Літо було в розпалі, а голод переслідував мене постійно. Через зайву вагу я відмовилася від десертів, і скільки ж обурення викликало це рішення! Ніхто мене не сварив — лише малюк, що штовхався зсередини руками й ногами, протестуючи на повну силу. Маленький, упертий і дуже невдоволений хлопчик буквально знущався з мене, змушуючи всіх навколо здригатися від моїх раптових зойків.

Поль радив поступитися і повернути дитині його улюблені ласощі, та де там! Я вперто насолоджувалася фруктами, бо саме тривав їхній щедрий сезон. У маєток їх приносили з найближчих садів, полів і лісів. Отримавши чергову тарілку соковитих дарів літа, я відправляла всіх подалі й без допомоги приладів уплітала все до останнього шматочка. Порикуючи від задоволення, смакувала стиглу м’якоть. Що ж, живучи серед Вовків і носячи Вовченя під серцем, не дивно, що сама починаєш гарчати. Саме після таких трапез малюк нарешті заспокоювався, даючи мені спокійно взятися за вишивку для його батька.

Росемалінгом я розшила всю подушку графа. Щільно виводила нитки, додаючи до орнаменту шовкові стрічки. Малюнок вигадала сама. На блакитному тлі розросталася кривава в’язь із золотими бутонами. Візерунок вийшов точним відображенням його власника. Нехай знає, яким бачу свою пару: сильним плющем, що обплітає мене з усіх боків. Не боляче, але міцно, позбавляючи можливості вдихнути повітря свободи.

*****

Теплим серпневим вечором, коли гості розійшлися після спільної вечері на честь дев’яносто п’ятого дня народження Жерара, я не витримала й вручила Волуару свій подарунок.

Останні дні я майже не спала, дошиваючи подушку. Тепер сиділа, постукуючи пальцями по столу й намагаючись дихати рівно, тоді як граф розгортав пакунок. Кілька довгих хвилин мовчання. Він підійшов ближче до вікна, вдивляючись у візерунки, а я тим часом зім’яла обгортку і нервово відривала від неї крихітні шматочки. Малюк у животі невдоволено закрутився.

Поплескавши себе по округлості, я підвелася й підійшла ближче.
— Як вам?

Чому так тремтиш? Ти хотіла занурити його в правду, оголити свою думку. Він розумний, відчує натяк одразу. Бігти вже пізно — нехай знає, як ти його бачиш.

— Белла, я навіть не знаю… Засмучуватися чи кричати від захоплення, — зітхнув граф і обережно відклав подушку на підвіконня.

Значить, зрозумів. Видно, що неприємно.

— Пробачте, я на хвилинку, — прошепотіла й рішуче попрямувала до дверей. Хотілося сховатися, замкнутись і добряче вилаятися.

Емоції живуть окремим життям і не слухаються мене. Зробила підлість — і сама ж соромлюся. Чому? Радій, ти ж завдала тонкого удару. Зіпсувала йому свято.

Та двері переді мною раптом захлопнулися. Долоня Жерара тримала ручку, не дозволяючи вийти. Я дивилася на його руку, намагаючись приборкати шалене серцебиття.

— Зачекайте, Белль. Присядьте й припиніть підіймати градус напруги, — почувся над головою втомлений голос.

Я повернулася на місце, налила собі чаю й почала милуватися тим, як тремтить напій у чашці. Ось зараз почнеться…

— Дякую за подарунок, — несподівано озвався Волуар.

Переживає за дитину. Лікар заборонив стреси — от і стримується.

Я кивнула, не відводячи погляду від чаю.

— Він чудовий, але мене бентежать дві речі.

Здивовано підняла очі. Дві? Там лише одна причина! Хіба він не зрозумів?

Граф стояв, спершися об стіл, і вдивлявся в темряву за вікном.

— Як іменинник, я хотів попросити дозволу торкнутися вас. Але… чуючи, як ви погано спали ночами, намагаючись встигнути дошити подарунок, я засмутився. Не робіть так більше, Белло. Думайте спершу про себе. Для мене це важливо.

Він подумав, що я просто хотіла його потішити… Ніби дошивала подушку заради свята. Так, у якійсь мірі це правда. Але ж я хотіла, щоб він відчув — я не забула поганого. А він ще й прагнув доторкнутися до мене? Ні, нізащо!

Я кинула на Жерара невдоволений погляд, але тепла усмішка осяяла його обличчя.

— Белла, я хотів торкнутися сина. Обіцяю — нічого більше. Поступіться мені цієї дурниці, — сказав він майже благаючи. — Я ж сьогодні іменинник.

Я посунула стілець і сіла навпроти. Я ж пообіцяла не ставати між батьком і дитиною. Хоче — нехай. Потерплю.

Граф повільно опустився на коліна й акуратно поклав долоню на мій живіт. Ми одночасно затамували подих, прислухаючись. Його обличчя схилилося над моїм животом, і, тихо порикуючи, він почав шепотіти щось італійською. Спадкоємець вирішив не ховатися: з усіх сил забарабанив ручками й ніжками. Від несподіванки я охнула, а Жерар нахилився ще нижче й зашепотів голосніше, вмовляючи заспокоїтись. Так ми просиділи кілька хвилин.

…Прокинулася я від легкого дотику до щоки. Дезорієнтовано озирнулася: лежала вже у своїй новій спальні, а наді мною нависала постать графа. Обличчя було сховане в тіні, але я знала — він дивиться. Бажає. Спокушається. Як голодний жебрак, що вдихає запах свіжого хліба біля пекарні.