13 розділ

Наступного дня до мене привели лікаря з Монпельє.
Сітроєн Ланґе, родом із Пруссії, виявився низьким, повненьким перевертнем. Він уважно оглянув мене у присутності Жерара, розпитував про самопочуття й зробив висновок щодо мого стану. На його думку, дитина мала з’явитися на світ на початку листопада.

А далі почався справжній жах: мені вручили список заборон. Щоб легше засвоїти, я намагалася запам’ятати лише те, що дозволялося. А дозволялося небагато — їсти, лежати й щодня гуляти свіжим повітрям. Заборонено було верхові прогулянки, танці, біг, і — головне — будь-який стрес. Лікар попередив, що навіть найменший сплеск емоцій може зашкодити дитині.

Слухати забобонні перестороги мені було несила, тож я попросила всіх залишити спальню. Згодом занесли цілу тацю їжі — майже все м’ясне: страви з трибухи, запечена кров. Нудота накотила одразу, як тільки я вдихнула цей запах. Відправивши Лолу та Поля геть, розчахнула вікно навстіж. У той день я так і не поїла. Усі спроби нагодувати мене завершувалися провалом.

Пізніше Волуар почав переконувати мене в користі «збалансованого харчування». Я ж лише відрізала, що бажаю безе з чаєм. Після довгого діалогу ми знайшли компроміс: я починала трапезу з десерту, потім їла все запропоноване Полем і закінчувала знову солодким.

Прогулянки я робила двічі на день, проте стіни маєтку ставали дедалі тіснішими, хотілося більше простору й свободи руху. Тому Волуар вирішив розширити територію саду біля маєтку, додавши озеро, що знаходилося поодаль в лісі. Планувалося побудовати гарний місточок для прогулянок.

Вечорами Жерар музикував для мене. Протягом дня ми могли майже не бачитися, але вечори завжди проводили разом. За вечерею він цікавився моїм станом і пропонував нові композиції для гри на фортепіано.

Єдине, що мене по-справжньому тішило, — це вбрання. Їх майже не змінювали. Завдяки моді на грецький силует сукні не стискали талії, не сковували рухів і надійно приховували перші ознаки мого «цікавого стану».

Звісно, від мешканців маєтку нічого приховати було неможливо, але Жерар суворо заборонив поширювати новину далі за його стіни.

Спокій травневих днів затьмарювала лише одна деталь — ревнощі графа Монпельє. Більше трьох місяців вони не давали про себе знати, а потім, наче буря, вирвалися назовні. Я знову зустрілася з червоними очима Вовка і гарчанням Звіра, що люто кидався на оточуючих.

Мене тоді не дали знепритомніти, але на підлозі я все ж посиділа. Кілька днів Вовк ходив за мною, охороняючи, мов скарб, і кидався на кожного необачного. До Мирі та Лоли він також не підпускав. Самі покоївки, тримаючись на відстані, пояснили мені, що ця лякаюча поведінка природна: у чоловіків їхнього виду ревнощі загострюються саме тоді, коли їхня жінка чекає потомства. Хтось ревнує від самого початку, хтось — ближче до пологів. З часом синдром минає.

Я чесно намагалася зрозуміти, дуже старалася. Та з усіма обмеженнями це ставало нестерпним. І коли Вовк накинувся на бідного садівника, я не витримала — жбурляла в нього все, що траплялося під руку, кричала так, що луна ходила по кімнатах. І, наостанок, театрально зомліла, як навчила колись матінка.

Опритомніла вже в ліжку. Біля ніг лежав Вовчара, дивлячись на мене винуватим щенячим поглядом. Це ще дужче роздратувало. Пінками виштовхувала Волуара з кімнати, обіцяючи повисмикувати йому шерсть, якщо ще раз зважиться нападати на безневинних. Дулася довго, кілька днів дозволяла лише годувати себе.

На самоті, міряючи кімнату кроками, почала переставляти предмети. Одну грецьку вазу виставила за двері. Коли Міра підняла брови, я сухо пояснила: вона мене нервує. Делікатно покоївка уточнила, що ще дратує. І вже того ж вечора в коридор перекочували покривала, фіранки й маленькі подушечки з бахромою.

Того ж вечора я отримала від Волуара записку із запрошенням на вечерю та пропозицією облаштувати кімнату для дитини. Справжній донос чистої води. Сил злитися не залишалося, а руки свербіли щось міняти.

За трапезою ми вперше знайшли спільну тему, окрім мого самопочуття. Обговорювали колір стін, меблі, дрібниці для дитячої. І мій гнів на перевертня стих — поступившись місцем несподіваному примиренню.

7 червня 1800 року

Вже наступного дня я оглядала кімнати у східному крилі маєтку. Саме тут, на другому поверсі, містилися хазяйські покої. Зараз я жила в гостьових апартаментах, до яких примикала лише ванна кімната. Жерар запропонував придивитися до інших покоїв із додатковими кімнатами, пояснивши, що їх можна буде використати як дитячу. І я чудово розуміла: набагато зручніше пройти крізь одні двері, ніж бігати довгими коридорами маєтку.

Оглядаючи кімнати одну за одною, я зупинилася біля масивних дубових дверей. Лола, помітивши мою цікавість, тихо промовила:

— Тут покої графа Монпельє. Головні покої маєтку.

Відповідь була очікуваною, але ніяковість усе ж охопила мене. Як же кортіло заглянути всередину! Адже я чекала на спадкоємця й прагнула побачити, як виглядають чоловічі покої.

— А де зараз Волуар?

— Сітроєн вранці поїхав у каменоломні.

— Я ризикну, — прошепотіла і, глибоко вдихнувши, смикнула за ручку дверей.

На розчарування, вони були замкнені. Сконфужено робурмотіла щось про «чудасії вагітних» і швидко попрямувала далі. На щастя, згодом знайшла чудові покої з трьома суміжними кімнатами та власною ванною. Єдине — вони розташовувалися навпроти дверей Волуара.