12 розділ

У маєтку Волуар я мешкала вже понад два місяці. Війна між мною та Жераром тривала щодня — у мовчазних поглядах, у різких репліках, у тиші, що гойдалася між нами, наче натягнута тятива. Здавалося, ні я, ні він не визнавали поразки, і водночас перемоги також не було. Проте поступово я відвоювала часточку свого особистого простору.

Мої покої містилися в західному крилі, тоді як господарські кімнати Жерара — у східному. Це давало певне відчуття відстані, ковток ілюзорної свободи. Лише в одному я програла беззастережно: слуг обрати собі мені не дозволили. Відразу після приїзду до мене приставили двох покоївок — мовчазних, уважних, занадто старанних. Лише згодом я дізналася, що їхнє завдання полягало не лише в обслуговуванні, а й у нагляді. І в охороні. Від кого? Від самого господаря? Смішно. Вони ніколи не підуть проти альфи, навіть якщо я благатиму.

Тут я була «супутницею клану», першою сітроє їхнього «королівства». Усміхненою маскою при гостях і символом єдності для чужих очей. Та в глибині я залишалася самотньою жінкою, яку раз на тиждень відвідував Волуар. Він приходив без ніжності, без пристрасті — мовчки виконував свій «подружній обов’язок» і йшов. А я залишалася лежати серед зім’ятих простирадл, виснажена, порожня, схожа на розбиту ляльку. Після таких ночей я зачинялася у своїх кімнатах, відмовлялася від їжі, жила кілька днів на теплому молоці й власних думках. Лише сніжинки за вікном приносили полегшення: вони падали тихо, ніби втирали мої сльози.

Гірше за все було згадувати Ганса. Тоді серце розривалося на клапті. Я відправляла записки в маєток Меркьора — щотижня, наче заклинання. Вони залишалися без відповіді. А я щоразу засинала на підлозі, в кріслі, під каміном, прокидалася вже у ліжку — покоївки переносили мене мовчки.

Усе почалося з референдуму. До маєтку почали сходитися перевертні з усіх сіл і навіть сусідніх міст. Прибуття цілих сімей я зустріла вперше — й, на власний подив, зайшла на кухню. Там мене зустріли, наче довгоочікувану королеву: слуги стояли струнко, з блиском в очах, із чеканням у кожному русі. Поль, молодий кухар, поцікавився причиною мого візиту. Я почервоніла від такої уваги, але спромоглася спитати, чи зможуть приготувати гарячі напої, страви для тих, хто прийде на голосування, і солодощі для дітей. Поль із вогником у голосі пообіцяв:
— Все буде в найкращому вигляді.

У день референдуму Волуар зустрічав гостей просто неба, на морозі, з кожним перемовляючись коротко, але уважно. Я ж залишалася у великій залі: спершу лише посміхалася, запрошуючи до столу тих, хто вже проголосував. Потім потік людей став лавиною. Сотні облич, голосів, рук — і я, розгублена, лише кивала, усміхалася й відповідала навмання. А коли прийшли сім’ї з дітьми, зал перетворився на вулик. Малеча облепила мене з усіх боків, кожен кричав своє ім’я, хвалився іграшкою чи пісенькою, тягнув мене за руки.

Зрештою довелося передати гостей дворецькому Франциску, а самій сховатися в сусідній кімнаті разом із малюками. Дні промайнули в метушні, а вночі, четвертого січня, я дозволила Жерару провести мене до спальні. Уже біля дверей він тихо сказав:

— Вам личить бути серед дітей.

Я окам’яніла від цих слів, серце шалено калатало. Чи він намагався зблизитися? Але замість ніжності — лише черговий прихід наступної ночі. І так розпочався мій щотижневий кошмар.

3 березня 1800 року

Березневе сонце золотило сад, і я, гріючи обличчя, крокувала заметами. Разом із покоївками ми ліпили снігових звірят, розставляючи їх по території. Сад виглядав тепер кумедним: то тут, то там визирали кривенькі зайці, ведмедики, фантастичні створіння. Вперше за довгий час я посміхнулася щиро.

Повернувшись у дім, побачила на тумбі для кореспонденції пакунок. Розкривши, знайшла книгу Фрідріха Шиллера про полководця Вальдштейна. Цей подарунок зігрів, і я пішла до бібліотеки.

У стінах маєтку панувала сувора елегантність директорії: нічого зайвого, лише античні статуї, зброя над камінами, спокійна геометрія форм. Тут не було тієї химерності й крикливого багатства, що в Меркьора. І хоч я не хотіла визнавати, та саме в цих стінах відчувала себе ближче до дому.

У бібліотеці найбільше вражала картина з циклу «Месія». Величезне полотно: десять постатей, зображених спинами. Посередині — Месія, що тримала за руку повелителя водної стихії. З їхніх долонь капала кров. Я не розуміла цього символу й запитала Міру, покоївку.

— Це клятва парності, — пояснила вона, подаючи мені книгу. — Найстрашніше прокляття, яке може дати пара. Вони пообіцяли, що їхні Звірі завжди бігатимуть разом. А коли Срібносяюча забрала Рейна, звір Месії пішов за ним. Вона залишилася на Землі як смертна жінка. Клятва завжди скріплюється кров’ю.

— То я можу вимагати від Волуара будь-яку клятву — і він виконає?

— Ні! — перелякалася Міра. — Той, хто бере клятву, помирає. А той, хто дає, втрачає частину душі.

Я хотіла далі розпитувати, та почувся голос Поля в коридорі. Саме він урятував мене від дурних думок, коли я раптом вигукнула:

— Хочу булочку з кремом і родзинками!

Його здивоване обличчя у дверях було кумедним, але він миттю подався до кухні, забувши куди йшов до мого «наказу».

Я ж пізніше сіла за спільний стіл з покоївками і почала уплитати ще теплу здобу, коли Саомі, статна перевертниця, раптом промовила:

— Сітроє, перестаньте так знущатися з нашого спадкоємця. Відкусіть по-вовчому!