7 розділ

3 травня 1799 року

Раннього весняного ранку ми стояли біля воріт, не в змозі відірватися один від одного. Слуги, застиглі неподалік, перешіптувались, боячись наблизитися й порушити нашу мовчазну ідилію.

— Якби ти сказав, куди писати, я б змогла передавати тобі звістки з дому, — прошепотіла я, ніжачись в обіймах чоловіка.

Ганс важко зітхнув і трепетно провів пальцями по моїй щоці.

— Це фронт, люба. Я й сам не знаю, куди мене занесе. Загальні звістки про полеглих вивішуватимуть у Монпельє щомісяця. Посилай туди гінців — через них я передаватиму вістки.

Спритним рухом він осідлав коня. Я подала йому палаш.

— Візьми, він тобі там потрібніший буде.

— Ні, люба. Зброю мені видадуть, а цей палаш — тепер твій. Томрод особисто передав його тобі для захисту. Незабаром прибудуть наставники — вчися старанно. А коли повернуся, складатимеш мені іспит, — з легкою посмішкою мовив Ганс.

Наостанок він ще раз окинув поглядом свої володіння, мовчки кивнув слугам і, пришпоривши коня, рушив уперед дорогою.

Я довго стояла, вдивляючись йому вслід, поки силует Ганса не розчинився в весняному серпанку.

А тоді дала волю почуттям: гіркі сльози покотилися по щоках. Не соромлячись стривожених слуг, я опустилася на землю і завила — від болю, що рвав груди. Не знаю, скільки часу минуло, коли відчула, як чиїсь дужі руки підняли мене з землі. Дороті міцно обійняла, загортаючи в свою теплу хустку, таку схожу на мамину. А Берт тримав баночку з нюхальними солями. Вони повернули мене до тями.

— Сітроє, ну навіщо ж так убиватись? Повернеться Ваш чоловік, ви тільки моліться за нього. Не зрошуйте слізьми його дорогу — сльози до лиха доводять, — лагідно мовила Дороті, голосом відганяючи рештки тривоги.

— Не рвіть собі душу завчасно. Від такого горя й тіло занедужає. А ми того не допустимо. Може, Ви трохи погорюєте під ковдрою, у теплій спальні? — запропонував Берт.

Мене обережно підвели до кімнати. Берт підкинув дров у камін і вийшов, а Дороті з Кларис допомогли мені лягти.

Я пролежала в ліжку кілька днів, відмовляючись від їжі, п’ючи лише тепле молоко з вершковим маслом. Кларис не раз пропонувала рукоділля чи прогулянку садом, та я вперто відмовлялася. Плакала в подушку, уявляючи найстрашніші картини загибелі мого коханого.

9 травня 1799 року

На шосту добу мене огорнула повна апатія. Я дивилася у вогонь, не реагуючи ні на кого. Всі м’язи ломило, очі пекли від сухості. Коли двері рипнули, я повільно повернула голову — то була Дороті з важким розносом.

— Сітроє, я Вас розумію, але й Ви змилуйтеся. Ваш стан мені зовсім не подобається. Я більше не маю наміру Вам підігрувати. Слуги пішли в поле, невдовзі повернуться голодні й втомлені, а мені ще треба нагодувати їх. А як приготувати щось путнє, коли серце моє неспокійне через Вас?

Вона зачерпнула ложку гарячої каші й піднесла до моїх вуст.

— Якщо Ви про себе не думаєте, подумайте бодай про дитину. Невже хочете спадкоємця дому Меркьор голодом заморити? — суворо сказала куховарка.

Я здригнулась і мовчки глянула на неї.

— Дитина? — прошепотіла сиплим голосом.

— А раптом ви вже її носите під серцем? А тут — нічого не їсте, сльози — день і ніч. Хочете втратити дитя? Врахуйте: я панові все розповім, — сказала вона з твердим, майже материнським докором.

Я приклала руки до живота й прошепотіла молитву — за чоловіка і, можливо, за нове життя, що вже жевріло в мені.

— Пробач мені… — прошепотіла, не знаючи, чи звертаюсь до Дороті, чи до імовірної дитини.

Взявши ложку, я почала їсти. Жадібно, ніби прокинувшись із забуття.

— Не поспішайте, а то вдавитесь. А тим часом — пані Аманда вже зачекалась. Пора до тями приходити та сідати за книжки, — з полегшенням зітхнула Дороті.

Вона кинула погляд на Кларис і попросила набрати ванну.

— Їжте, а я піду розпоряджусь на кухні, — мовила вона, виходячи з кімнати.

Я швидко доїла сніданок і дозволила себе помити та переодягти.

За пів години я спустилася до класної кімнати, де на мене вже чекала статна жінка. Я зробила кніксен.

— Доброго дня.

Висока сухопара пані в довгій коричневій сукні пильно оглянула мене з голови до ніг, зморщила кирпатий ніс і холодно промовила:

— Я чекаю на Вас вже четвертий день. Таке запізнення — ганьба. Ваш зовнішній вигляд, ваші жести, ваша вимова — усе обурливе.

Мені стало прикро. Це зовсім не була та зустріч з наставницею, яку я собі уявляла. Хотілося тікати назад до своєї кімнати.

— Ви вирішили прикинутись меблями, чи таки посядете місце за столом?

Я мовчки сіла, злякано дивлячись на сувору жінку.

— Ви зацікавлені в навчанні?

— Так, — відповіла я, трохи здивована її різкістю.

— У такому разі — перший урок. На грубощі чи напругу слід відповідати жартом, розряджаючи атмосферу. Суспільство не повинно бачити Вашу слабкість. Ви запізнились. Ваш обов’язок — вибачитись і налагодити спілкування. Як це зробити?