5 розділ

30 березня 1799 року. Аннабель

Раннім недільним ранком двоє вершників стрімко мчало торговим шляхом у бік Християнії. Їхні постаті губилися в блідо-сріблястому тумані, що стелився над землею мов легке простирадло. Капюшони закривали обличчя, а теплий одяг захищав від пронизливого ранкового холоду. Їхні коні ішли прудко, відкидаючи клуби пари з ніздрів.

Морозний світанок натякав на погожий, хоч і безсніжний день. Молоді мандрівники сподівалися дістатися до найближчого заїжджого двору до заходу сонця. Дорога була звивистою, схованою між пагорбами, і подекуди їм доводилося спішуватись, ведучи коней обережно слизькими схилами.

Хоч сніг скрипів під ногами, їм було не надто зимно — вовняні шкарпетки й високі чоботи гріли ноги, а тепло дихання наповнювало шалики. Вони обмінювалися короткими поглядами — підбадьорливими, мовчазно лагідними — і знову занурювались у мовчання, кожен у свої думки.

На останньому перевалі, там, де дорога робила різкий вигин, я зупинилася і обернулася. Погляд приклеївся до села, що сховалося у затишку гірських хребтів. Воно здавалось ляльковим — малесенькі будиночки, біла димка з коминів, знайома башта церкви. Але найміцніше око шукало коричневу пляму — дім. Мій дім.

Раптовий порив вітру зірвав капюшон, оголивши мої довгі золотаві коси й рум’яне від холоду обличчя. Сльози, які я так старанно тримала в собі, зірвалися з вій і швидко побігли щоками. Схлип, немов стогін, вирвався з грудей.

Я не хотіла, щоб він почув. Швидко витерла солоні сліди з лиця, ніби й не було нічого. Але в душі розверзлась прірва болю.

Я більше не повернуся. Ніколи.

Ні будинку, де пахло медом і сосновою смолою. Ні пальців матері, які розплітали мої коси. Ні батькового суворого погляду, що насправді оберігав. Мені хотілося вити — так, як вили вовки на повний місяць. Гостро, розпачливо, до неба.

Я згадала, як матінка довго тримала мене в обіймах, ніби не могла відпустити. Як батько обережно заповнював мою дорожню сумку зіллям, хлібом, сушеними ягодами. Як із серйозним виглядом передавав список французьких книжок, які я мусила прочитати.

Інга передала цілий сувій побажань, а матінка зітхала, що всім потрібні тільки «всякі штучки від доньки», а доброго слова не діждешся. Ґрід стояла мовчки в кутку і шепотіла молитви, а на прощання вручила мені вовняну хустку — вишиту, мов оберіг.

Я обіцяла писати якнайчастіше. Батьки кивали, хоч я бачила — очі їхні вологі. Матінка запевнила, що решту речей відправить з посильним.

У той час Ганс перевіряв сідла, затягав ремені, обстукував підкови. Спокійний і впевнений. Він сказав, що дорога до порту триватиме тиждень, а потім — ще місяць кораблем до Данії, і вже в травні ми будемо у Франції. Вдома. Новому домі.

Батько власноруч прив’язав до мого поясу палаш Ганса.

— Нехай береже тебе, — промовив він, і в його голосі бриніло щось надто глибоке.

— Але ж я... я не вмію ним користуватися, — прошепотіла я.

— Навчишся. Чоловік твій покаже. Ця зброя може захистити твоїх дітей. Я молитимусь, щоб тобі ніколи не довелося його застосувати, доню.

Він поцілував мене в чоло, і я відчула, як знову накочується сльоза.

Ганс, що слухав усе збоку, кивнув Томроду. Вони потисли руки — чоловіки, що мовчки обмінялися обіцянками.

****

— Аннабель, не плач, — голос Ганса повернув мене в теперішнє. Його руки лягли мені на плечі, теплі, надійні.

— Я… пробач. Більше не буду, — прошепотіла, витираючи очі. — Просто… наче розуміла, що поїду. Але болить лише зараз.

Я стиснула кулак і поклала на груди — саме туди, де було найважче.

— Сумувати — це нормально. Там залишився дім, але тепер у тебе є інший. І він чекає. А хіба можна змушувати дім чекати на свою господиню? — його усмішка була світлою, теплою, як весняне сонце.

Я лише кивнула і дозволила собі усміхнутись. Його поцілунок був ніжним, підбадьорливим. Ганс підсадив мене на коня, і ми рушили далі.

****

День минав швидко. Весняне сонце сліпило очі, але сніг і тіні ховали в собі небезпеки — яри, повалені дерева. Та я трималася в сідлі впевнено. Ганс щоразу озирався і гордо посміхався.

На ходу ми жували в’ялене м’ясо, запиваючи вином. Тепло розливалося по жилах. Коли сонце вже хилилося до обрію, ми побачили дим — знак близького притулку.

Приїхавши до заїжджого двору, ми нарешті могли зітхнути з полегшенням. Я стояла поруч із Гансом, поки він чистив коней. Він кілька разів наказував іти до кімнати, але я вперто залишалась.

— Сімейні обов’язки діляться навпіл, — заявила я, зчищаючи сніг із копит. — Ми швидше впораємося разом.

— Уперта, — буркнув він, але я чула усмішку в голосі.

Після цього ми, зморені, але щасливі, кинулись на гарячий суп. Зовнішність, етикет — усе втратило сенс перед ароматом справжньої їжі. Гаряча баранина, запашна каша — усе було мов подарунок святих.

У кімнаті я втомлено зняла речі і занурилася у бочку з гарячою водою. Пар огортав тіло, розслаблюючи кожен м’яз. Я ледь не заснула, коли почула скрип дверей.