3 розділ

21 березня 1799 року

Відпустка Ганса де Меркьора добігала кінця. Чим ближчою ставала дата від’їзду, тим похмурішим він ставав. Було помітно, як кілька разів він хотів щось мені сказати, але щоразу щось його зупиняло.

Я ж продовжувала супроводжувати Ганса до печери. Після наших спільних походів до джерел бігла на сповідь до місцевої церкви і довго молилася перед іконами святих. Мене турбували муки чоловіка.

Вечорами ми сиділи біля каміна — вже так звично і рідно. Я вишивала, слухаючи тихі розповіді Ганса про Францію. Сидячи на спільній лавці, ми випадково торкалися один одного — це були незабутні миті, коли серце тремтіло, наче листя восени.

Іноді до нас приєднувалися батько з матінкою, але найчастіше ніхто не порушував нашої ідилії. Наодинці Ганс незмінно цілував лише мою руку, тримаючи долоню трохи довше, ніж дозволяв етикет. Я була впевнена, що довше, бо в ці секунди я зовсім не стежила за часом — просто вірила.

З усмішкою згадувала, як колись не хотіла чути нічого про шлюб. Тепер уявляла себе — Аннабель де Меркьор. У мріях бачила наше спільне життя, дітей — світлокосих, усміхнених і карооких. Наш будинок із високими стелями, широкими сходами, садом і бібліотекою, наповненою безліччю книг. Мрії...

****

Березневе сонце, неначе ніжний птах, торкалося снігових хмар, що повільно пливли над дерев’яною ставкою. Всередині панувала тиша, напоєна пахощами воску і лісової прохолоди. Доглядач, немов живий спогад часу, мовчки стояв у куточку, його обличчя було складене з ліній минулого. Він не знав хвороби — мабуть, благословення древніх богів. Стоячи перед образом Святої Діви, я шепотіла молитви, і віра знову зігрівала мою душу, мов весняне сонце розтоплює лід.

Моя родина — діти католицької віри, яка впліталася у наші дні, мов ніжні нитки в килим долі. Колись, коли перевертні могли ступити на землю нашого села, вони намагалися нав’язати свій культ Нічної Володарки, срібносяючої богині тіней, звертаючись до стихій землі й вітру. Але віра наша була міцнішою — як камінь, відштовхуючий морські хвилі.

Після молитви я вийшла з тієї давньої споруди — святилища, зведеного предками-вікігами, де лунали сповіді, клятви й прощання. Назустріч мені крокував Андор — мій старший друг, мовчазний і невгамовний, з розсипом ластовиння на обличчі, що мовчки розповідали про його внутрішні битви. Його очі — вогонь і лід водночас — горіли від хвилювання.

— Чому ти не приходиш на танці? — звучало його питання, мов подих вітру.

— Роботи багато, і сили немаю, — відповіла я, відчуваючи в собі тінь сумніву.

Він дивився на мене, ніби бачачи крізь шкіру, і запитав про Ганса — французького гостя, який ввібрав моє серце у мовчанні. Його голос став холодним, мов зимовий ранок:

— А чи знає ваш важливий гість про плани твоїх батьків?

Я відчула, як земля хитнулася під ногами. У голові спалахнули спогади — мовчання, страх, надія. Я промовила:

— Він підтримує їх... і мене.

Слова лягли важким каменем у повітрі.

Він різко схопив мою руку, в очах — буря емоцій:

— Ні! Я не дозволю тобі поїхати з ним!

Голос Андора був грізним, як грім перед бурею.

— Але якщо я кохаю його? — прошепотіла я, змагаючись зі сльозами.

— Ти не знаєш, що таке кохання! — відповів він, а його обличчя палало від гніву і болю.

Раптово я різко крокнула вперед, замахнулась і дзвінкий ляпас розірвав секунду тиші. Андор здивовано глянув на мене, приклавши до щоки свої крижані пальці, що вже відчували біль.

— Я не квочка, Андоре, сидіти тут! А ти дурень! Я погоджусь і поїду. А ти сиди тут і насолоджуйся простим морозним життям, — прокричала і, швидко розвернувшись, побігла додому.

Повернувшись додому, я ступила у світ, де кожен шепотів про мене, ніби я вже не дитина, а жінка, яку віддають у чужі руки.

У кабінеті батька зібралися всі — голоси і очі, сповнені очікування. Батько говорив тихо, але його слова звучали як вирок і благословення одночасно:

— Пан Ганс просить руки твоєї, доню. Ми благословляємо ваш союз.

Серце билося, немов барабан у тиші, а очі шукали відповіді у погляді Ганса — тихого і впевненого.

— Я згодна, — твердо сказала я, і світ ніби засяяв новими барвами.

Він поклав мою руку до губ, і я відчула дотик майбутнього — ніжний і теплий.

Батько домовився про весілля — скромне, але гідне, і я відчула, що час плине стрімко, мов ріка, несучи нас у новий світ.