2 розділ

20 лютого 1799 року

Минуло два місяці. Я бралася за будь-яку роботу, аби не думати про Ганса. Його посмішка, наче примара, переслідувала мене. Батьки постійно підштовхували мене до француза: то принеси йому щось, то поклич його... Майже щовечора я сварилася з матір’ю. Вона стверджувала, що в нашому селищі я не знайду кращої партії, а самотніх молодих чоловіків у наших краях було небагато — здебільшого на лікування приїжджали пари. А шукати чоловіка в селищі, де перебувають перевертні, вона й чути не хотіла: надто багато лихого нам розповідали про цих створінь.

Переді мною був приклад моїх батьків — людей. Вони прожили разом понад двадцять років, і я з любов’ю згадувала, як батько ніжно брав маму за руку, а вона турботливо обіймала його, коли він засиджувався над новими рецептами.

Я чула про невдалий шлюб між чоловіком-перевертнем і жінкою-людиною в сусідньому селищі. Вони займалися продажем оленячих шкур. Він любив її своєю не людською любов'ю

любов'ю, а вона боялася його. Моторошно було слухати розповіді про його ревнощі. У поривах гніву він міг навіть бити її, а вона терпіла заради синів. За законами Іони розлучення у парах із перевертнями не допускалися — жінка ставала заручницею. Вона кілька разів тікала, але куди втечеш від мисливця? Він знаходив її, і все повторювалося. Допомогти ніхто не міг. Добре, що староста нашого селища ігнорував закони Іони і заборонив перевертням заходити до нашого селища під погрозою смерті.

Після цих розповідей про шлюб із перевертнем думки про шлюб із Гансом здавалися мені не такими вже й страшними. Він був трохи старший за мене, приділяв увагу, розповідав цікаві історії, іноді давав монетки на дрібнички. Сам він часто казав: «Це тобі на стрічки та шпильки». Я ж купувала нитки і розшивала його білі рукавички росемалінгом. Коли, закінчивши, повернула їх Гансу, його обличчя світлішало від вдячності. Притиснувши пару рукавичок до грудей, він сказав, що тепер вони будуть його оберегом, і вручив мені кілька хусток із проханням також їх вишити.

Я пообіцяла зробити це. Ввечері того ж дня Ганс знайшов мене біля каміна, коли я вишивала. Він тихо підсів поруч і довго дивився на вогонь. Я крадькома кидала погляди на мовчазного співрозмовника, продовжуючи впевнено орудувати голкою. Присутність француза мене не бентежила. Через деякий час наважилася порушити мовчання:

— Розкажіть про Францію, про ваші походи, про дім. Я читала про вашу країну, а військові новини отримуємо з газет зі столиці. Та й ви самі знаєте, що ми — закрите селище, і не кожного пропустять сюди. Тут, на краю світу, ми відрізані від решти світу.

— Можливо, це й на краще. Жоден військовий корабель не ризикне доплисти до вас через океан. Війська не пристосовані до таких морозних вітрів. Але, незважаючи на холод і сніг, такого спокою я ніколи не відчував. У батьківському домі завжди знав, що я спадкоємець будинку Меркьор, мене готували до цього. Потім — військова академія, революція, і ось я на Мальті, на полі бою. Знаєте, Аннабель, мені не страшно воювати, особливо за те, у що віриш. Але зараз, згадуючи, як мене, напівживого, викопували з-під землі, стає страшно. Адже якби мене не дістали, я б задихнувся і не побачив такої прекрасної снігової країни, як ваша, не зустрів би вас, — Ганс запнувся і перевів погляд на мене.

Я невідривно дивилася в його карі очі. Від думки, що він був близький до смерті, мені ставало ніяково. Відчувши, що ми занадто довго дивимося один на одного, я схилилася над вишивкою, ховаючи гарячі щоки за косами.

— Неправильно я почав свою розповідь. Вас налякав, самому сумно стало, — бадьоро продовжив чоловік. — Я ніколи не забуду битву біля пірамід. Наполеон — безстрашна людина. Він не просто командував військом, а вів за собою, першим вступав у бій. Одна його присутність вселяла нам віру в непереможність. Багато хто помирав зі словами: «За Наполеона, за Францію». Знову не туди звернув, — усміхнувся француз. — Я мріяв лише про ковток води, коли ми під палючим сонцем рушили на мамелюків. Наполеон тоді вказав на піраміди і сказав: «Солдати, сорок століть величі дивляться на вас з висоти цих пірамід!». Билися запекло, іноді закладало вуха від вибухів. Коли перебуваєш в оточенні ворогів, не помічаєш часу — лишаєшся лише ти і твоя зброя.

Ганс любовно погладив рукоятку палаша. Він не знімав зброю навіть у вітальні.

— А коли все закінчується, падаєш на пісок поряд зі своїми товаришами і дивишся, як сонце заходить за горизонт. Спрага повертається, і ти готовий пити навіть брудну воду Нілу, аби втамувати її. Саме тоді один із близьких друзів упав поруч і вручив мені флягу, повну води. Як жадібно я пив! Ніколи в житті не пробував напою смачнішого. Мій друг тримав мене в обіймах, сміючись з моєї жадібності. Війна — не забава, але вона дарує справжніх друзів. Він зараз у Єгипті, а мене відправили у відпустку, відновлюватися після поранення.

— А чим займетесь, коли відпустка завершиться? — вирішила поставити хвилююче мене питання.

— Повернуся на фронт. Це не обговорюється, — жорстко відповів Ганс.

Потім уважно подивився на мене, і я, соромлячись, тихо промовила:

— Вибачте, дурне питання, адже Ви військовий.

— Розкажіть краще про себе. Я знаю лише, що Ви — донька Томрода і чудова майстриня, — змінив тему чоловік.

Я розповіла про своє дитинство — безтурботне і радісне. Як гралася на фіордах з іншими дітьми селища, як батько вчив мене розбиратися в травах, готувати мікстури та мазі, як я сама пропонувала допомогу у чищенні кам’яних лавок. Завдяки постояльцям я з раннього дитинства знала кілька мов, любила садити квіти, хоча вони ніяк не хотіли приживатися. Як намагалася допомагати батькові зі звітами, але зовсім нічого не розуміла у цифрах. Ганс заспокоїв мене, сказавши, що жінкам необов’язково розумітися на господарюванні — це справа чоловіків. Нам же варто більше думати про створення затишку в домі.