1 розділ

20 грудня 1798 року
Селище у Скандинавських горах

Зимове сонце боязко визирало з-за верхівок засніжених ялин, кидаючи золотисті промені на крихітне селище, заховане в складках Скандинавських гір. Мороз стискав повітря так, що кожен вдих різав легені, а сніг, здавалося, мовчки стежив за кожним кроком.

— Сітроє, вилазьте з-під коня! Ви лякаєте тварину! — стривожений чоловічий голос пролунав згори.

Кінь, під яким я несподівано опинилася, стояв струнко, але нервово тряс головою, намагаючись заглянути мені в очі, ніби чекаючи на вибачення. Зізнаюся чесно — я мала те саме бажання до його власника.

Ось так ідеш собі спокійно через дорогу, і не встигаєш навіть злякатися, як вже лежиш під конем і подумки згадуєш усіх святих — аби ця скажена істота не затоптала.

Посміхнувшись власним думкам, я поповзла вперед, намагаючись вибратися з-під коня. Вдалося! Витрушуючи сніг із подолу плаття, кривилася від тупого болю в колінах. Мішок із сіллю, що сильно уповільнював мене, але був необхідний, лежав на краю дороги. Чого не скажеш про рукавички. Не знайшовши їх, я насуплено глянула на вершника.

Чоловік, сидячи на коні, мовчки дивився на мене. Дорогий плащ, облямований хутром горностая, видавав у ньому заможного приїжджого. А отже, з ним треба бути привітною. Люду простому нині не до веселощів: роботи обмаль, а й дичини в лісах — через сусіднє селище перевертнів — на всіх не стає. І приїжджих ми радо зустрічаємо. Знаючи про цілющі властивості джерела, до нашого селища їдуть лише відчайдушні або смертельно хворі.

— Сітроє, прошу прийняти це на знак моїх вибачень, — сказав він французькую і простягнув мені білі рукавички.

— Дякую, шановний, — усміхнулася я, прийнявши подарунок. Холодні пальці радісно потонули в теплі.

— Mon Dieu ! Сітроє, ваш французький чудовий! Я підкорений! Можливо, ви зможете мені допомогти? Місцеві привітні, але жести не дуже допомагають, — зніяковіло посміхнувся чоловік, явно зрадівший моїм мовним здібностям.

Після страти короля у Франції, слово «сітроєн і сітроя» стало нейтральним звертанням — однаковим як для аристократа, так і для простолюдина.

З-під його плаща визирала військова форма. Я не змогла розгледіти еполети, тож лише здогадувалася, яке звання мав цей вершник.

— Допомога благородному сітроєну — для мене честь.

— Я шукаю будинок Томрода. Він лікар. Підкажете, де приймає? — француз так кумедно гаркавив ім’я мого батька, що я ледь стрималася, аби не розсміятися.

— Звісно, — відповіла і вказала на двоповерховий будинок на височині. — Там він і живе, і приймає.

Француз усміхнувся вдячно, а я відвела очі, бо серце несподівано забилося швидше. Він дістав зі шкіряного гаманця срібну монету й простяг мені. Я вдячно прийняла вже другий подарунок і швидко сховала у вишиту кишеньку.

— Доброго вам дня, сітроєн, — побажала я.

Пришпоривши коня, він поїхав у бік будинку. Я провела його поглядом, доторкаючись до розпалених щік.

А гарний француз. Підтягнутий, з благородними рисами, приємним голосом, теплою усмішкою. Та й зуби — рівні, білі. Рідкість для військового. Так... про що це я? Схаменися!

Струснувши головою, я підійшла до мішка. Обережно, аби не розсипати сіль, підняла його і поволокла до підніжжя гори. Я могла знайти шлях до джерел навіть із заплющеними очима — з дитинства протоптую цю стежку.

Морозне повітря щипало за щоки. Сніг хрустів під ногами, сонце кидало промені на білий гірський світ. Ялинки, засніжені й мовчазні, ставали схованкою від сторонніх поглядів. Тягнучи важкий мішок, я ледве переводила подих. Але йшла далі, залишаючи помітний слід у снігу — мов сторінку, на якій записується щось важливе.

Робота не чекала. Камінь не терпить зволікання.

Батьків дім знову був повен постояльців, і вдень не знайти ні хвилини спокою — тільки на світанку можна було обробляти біле каміння для хворих. Ще до сніданку, кутаючись у теплий плащ і міцніше стягуючи каптур, я пробиралася через снігові кучугури до джерела.

Кажуть, що камінь очищається найкраще у вогні, але тоді зникає його краса — природні візерунки тьмяніють, тепло розсіюється, і він стає мертвим. А ми не лікуємо мертвим каменем.

Щодня я до болю в пальцях натирала лави сіллю. Ця праця була непростою, але я не дозволяла мамі допомагати — її руки вже не знесли б такої роботи. Вони створені для шиття, не для грубого каменю й солі.

Поглинута думками, не помітила, як дісталася до печери. Біля входу скинула плащ, залишила взуття — тут усе звично. Увійшла до кам’яного залу, який природа створила кращим за будь-які архітектурні задуми. У центрі, мов серце, билося джерело — пара підіймалася вгору, осідаючи на склепіннях дрібними кришталевими краплинами.

Я відкрила люки для провітрювання — старий механізм, що досі працював бездоганно, хай і скрипів на старечий манер. Батько казав, що ще наш прадід його встановив.

Озирнулася — чужих речей не було. Постояльці часто забувають рушники, сорочки, іноді навіть срібні гребені. Та сьогодні все було на місці. Я приступила до роботи.

Та думки не залишали мене. Вони знову поверталися до нього. До француза.