Розділ 1.

— Мене сьогодні точно звільнять, — сказала Ліна, підіймаючи свій телефон із калюжі та витираючи брудні коліна.

Впала вона феєрично.

На екрані красувалася глибока тріщина. Розбите скло відбивало сумне і водночас ніжне обличчя Ліни.

Тоді вона ще не знала, який злий жарт зіграє з нею цей зламаний телефон.

— Чорт! — вигукнула дівчина, дивлячись на екран. — Щось сьогодні точно має статися.

— Ліно! До мене в кабінет, хутко! — прокричав Геннадій Степанович, завідувач хірургічного відділення.

Ну от. Почалося.

Ліна зайшла до кабінету й обережно причинила за собою двері.

— Слухаю вас.

— Сьогодні твоя остання робоча зміна, — сухо промовив він.

А я це відчувала. Я так і знала.

— Але чому?

— Ми тебе тягнули як могли, але вчорашня помилка стала останньою краплею. Ти переплутала ін'єкції для важкохворого.

— Я? — Ліна здивовано округлила очі. — Але це була не я.

— Тільки не починай знову про Олесю.

— Але ін'єкцію робила вона.

Геннадій Степанович важко зітхнув і відкинувся на спинку крісла.

— Сьогодні покажеш, чи варто тебе тут залишати. Це твій останній шанс.

Ліна хотіла заперечити, але лише сильніше стиснула пальці.

— Я все виправлю.

— От і виправляй. А тепер іди працюй.

Ліна вийшла з кабінету й одразу побачила Олесю. Та стояла неподалік, схрестивши руки на грудях. Судячи з виразу її обличчя, підслухала достатньо.

— Ну що, Ліно? — Олеся ледь усміхнулася. — Останній робочий день я тобі гарантую.

Ліна вже відкрила рота, щоб відповісти, коли коридором прокотився страшний гуркіт.

— Дівчино! З дороги!

Вона різко обернулася.

Просто на неї мчав медичний транспортний візок. Поруч бігла бригада швидкої.

Ліна ледве встигла відскочити.

На візку лежав молодий чоловік із закривавленим обличчям.

— ДТП на трасі неподалік, — кинула санітарка на ходу. — Документів при ньому не знайшли. Хто такий — невідомо.

Ліна ще раз поглянула на незнайомця.

Довгі чорні вії безживно зімкнулися на повіках. Ліва скроня була в крові. Схоже на черепно-мозкову травму.

Гарний.

Дуже гарний.

Важко дивитися на красу, яка от-от покине життя.

Геннадій Степанович вийшов у коридор, швидко підійшов до візка й перевірив пульс.

— Стан критичний. Шансів мало.

— Але вони є, — тихо сказала Ліна.

Завідувач кинув на неї роздратований погляд.

— Я сказав: мало. Везіть у третю палату. Зараз звільнюся й підійду.

Візок покотився далі коридором.

Ліна дивилася йому вслід.

Ще кілька хвилин тому вона боялася втратити роботу.

Тепер це раптом здалося не таким важливим.

— Ну ні, — прошепотіла вона. — Не сьогодні, Геннадію Степановичу.

Ліна рішуче попрямувала до медичного складу.

Якщо цей день і справді мав стати для неї останнім у лікарні, нехай хоча б не через чужу помилку.

Вона непомітно поклала потрібні препарати до кишені халата й зайшла до третьої палати.

Незнайомець лежав нерухомо.

Ліна підійшла ближче.

— Чуєте мене?

Жодної реакції.

Вона торкнулася його шиї, шукаючи пульс.

Є.

Слабкий.

— Ну ж бо… Тільки не здумайте померти.

І раптом його тіло здригнулося.

Ліна завмерла.

Пульс під пальцями став ще слабшим.

А потім зник.

— Чорт.

Вона озирнулася на двері.

Покликати Геннадія Степановича означало втратити дорогоцінні секунди.

Почати самій — остаточно поставити хрест на своїй роботі.

Ліна подивилася на нерухоме обличчя незнайомця.

— А пішло воно все.

І почала реанімацію.