Частина 6

Я пакувала речі так тихо, ніби боялася розбудити саму ніч.
Пан Коваль залишив мене наодинці у своїй невеликій гостьовій кімнаті й попросив спати… але сон не приходив.

На ліжку лежала стара спортивна сумка — він знайшов її на антресолях. Всередині вже були кілька змін одягу, мінімум косметики, мій стетоскоп, посвідчення, яке тепер мало бути переписане новим відділом кадрів колонії.

Я дивилася на ці речі й відчувала, ніби пакую тіло, що вже не належить мені.

Сльози самі виступили на очах, коли я побачила фотографію… ту єдину, що завжди була в кишені блокнота.
Я і мама. Тримаємося за руки, усміхаємося, наче світ попереду був тільки нашим.

Мамо… я знаю, що ти б хотіла, щоб я боролася.
Але я не вмію боротися.
Я тільки тікаю.

Я поклала фото назад і застібнула сумку.

Не озирайся, Ліро.
Тільки вперед.

Та минуле все одно стукало в двері пам’яті. Різко. Болісно.
Я сіла на край ліжка, обхопила голову руками — і спогади накрили мене, як хвиля.

Коридор школи.
Холодний, вологий, із запахом фарби й мокрих курток.
Десь позаду — сміх. Глухий, хижий.
Я йду швидше, але кроки наближаються.

— Гей, кролице, — голос Іллі, той огидаючий оксамит, який я могла впізнати серед тисяч.

Рука схоплює мою косу. Різко. Болісно.
Я втрачаю рівновагу, падаю на коліна.

Чиїсь кросівки рядом.
Чиїсь руки вже тягнуться до мого рюкзака.

— Не плач, — каже той, хто стоїть поруч. — Ми ще навіть не почали.

Я відкрила очі. Серце билося так швидко, що в грудях боліло.

Знову, знову, знову.

Скільки ще він буде жити в мені?

Я встала й глянула у маленьке дзеркало.
Лоб блищав від поту. Погляд був напружений, майже скляний.
Я не впізнавала себе.

"Це остання ніч, коли ти боїшся них тут", — сказала собі подумки.

І тому я таки лягла. Не спала — просто лежала до світанку, слухаючи, як годинник у вітальні відбиває кожну хвилину мого старого життя.

***

Ми виїхали ще до того, як місто прокинулося.
Вулиці були порожні. Навіть світлофор мигав ліниво, як сонний сторож.

Олександр Ігорович керував зосереджено, майже напружено, час від часу кидаючи на мене погляд, ніби перевіряв, чи не передумала я.

— Якщо хочеш… — почав він.
— Ні. Уже ні. — я втупилася у вікно. — Якщо зупинюся зараз — вони мене знайдуть.

Він кивнув. Більше не наполягав.

Машина котилася дорогою між голих полів, де зимові тумани стелилися, як дим. На узбіччях миготіли самотні дерева, схожі на кістки велетнів.

Я стискала ремінець сумки так сильно, що пальці біліли.

У голові думка крутилася одна:

«Я їду у в’язницю. Добровільно.»

І кожен кілометр робив це реальнішим.

За вікном пропливали села. Потім — нічого, лиш сіре небо та сірий асфальт.
Олександр Ігорович увімкнув радіо, але я нічого не чула. Звуки були просто шумом.

Мене трусить. Руки, плечі, навіть губи.

— Ліро? — Олександр Ігорович озирається. — Все в порядку?

— Так, — брешу я. — Просто… холодно.

Він, звісно, знає.
Але мовчить.

Він був єдиний дорослий тоді, хто бачив, що зі мною щось не так.
Єдиний, хто зупиняв їх у коридорах, кричав на директорку, ходив по кабінетах, писав рапорти.
Але система не хотіла чути.

Тепер він знову рятує мене.
Мабуть, більше, ніж я заслуговую.

— Ми приїхали, — сказав він тихо.

Машина зупинилася.

Я підняла очі й побачила її.

Колонія суворого режиму.
Сірий гігант посеред пустки.

За високими мурами — колючий дріт у кілька рядів.
Вежі охорони — мов темні ґрати на фоні неба.
Металеві ворота височезні, вкриті подряпинами й латками, як рани.
Сигналізація миготіла червоними лампами, що відбивалися на мокрому асфальті.

Колонія не спала ніколи.
Вона дихала бетоном і холодом.

— Ти ще можеш сказати «ні», — прошепотів пан Коваль.

Я затримала подих.

Колонія лякала.
Але світ, де був Ілля — лякав сильніше.

Я вийшла з машини.

Холод ударив у обличчя. Повітря тут було іншим — важким, напруженим, мов саме знає, що навколо бетон і злочини.

Біля воріт стояли двоє охоронців. Жодних емоцій. Лише оцінюючі погляди.
Мене наче просвічували.

— Новенька? — коротко буркнув один.

Пан Коваль передав йому документи.

— Лікарка. Тимчасовий контракт, з можливістю продовження, — уточнив він.

Охоронець переглянув папери, звірив щось на планшеті й кивнув.

— Проходьте.

Ворота почали відчинятися.

Цей звук… глухий, важкий, наче хтось тягне величезний ланцюг.
Я подумала:
цей звук я чутиму щоранку. І щовечора.

Коли ми зайшли всередину, ворота з гуркотом зачинилися позаду.

Мені хотілося озирнутися, але я знала — якщо оглянусь, зламаюсь.

Все, що я уявляла, було… недостатнім.

Коридор із сіро-зеленими стінами.
Запах — суміш старої дезінфекції, чаїрових пакетів, металу й непомитих плиток.
У повітрі — холод, той самий, лікарняно-в’язничний, де завжди трохи луна.

Ми йшли по довгому коридору, і кожен наш крок віддавався громом.

— Звикнеш, — сказав пан Коваль. — Перші дні найважчі.

Я не відповідала.

За решітками другорядних проходів чулися голоси.
Хтось сміявся.
Хтось кричав.
Хтось ображав когось.

Невидимі обличчя, лише тіні.

У зоні медчастини пахло трохи краще.
Стерильність. Спирт. Залізні шафи для препаратів.

Головна медсестра, жінка років сорока з короткою стрижкою й гострими очима, обійшла мене поглядом, ніби оцінювала, чи я не надто крихка.

— Такі, як ви, тут довго не затримуються, — сказала вона без усмішки. — Але якщо нерви міцні — виживете.