Частина 5

Я сиділа на кухні, загорнувшись у ковдру, яку Олександр Ігорович приніс ще вночі, коли я прокинулась від крику. Насправді я не кричала — лише різко вдихнула й сіла, вибита зі сну, але йому цього вистачило, щоб зрозуміти: сни знову повернулися.

Він не питав про них. І я була вдячна. Деякі речі краще тримати в собі, щоб не чути власний голос, коли їх озвучуєш.

Кухня була напівтемна, тільки лампа над столом світила м’яким жовтим світлом. Я тримала чашку двома руками, нагріваючи пальці, бо всередині мене все було холодним.

Він сів навпроти. Довго мовчав. Це мовчання було важким, як натягнута струна. Я відчула, що він не просто обдумує слова — він боїться, що йому доведеться сказати правду, яка не вподобається ні мені, ні йому.

— Ліро… — нарешті промовив він тихо, ніби боявся різким словом знову запустити мої панічні спогади. — Я знайшов вихід. Варіант.

Чашка в моїх руках завмерла.

Вихід.
Варіант.
Слова, яких я чекала.
І яких боялась більше за все.

— Я слухаю, — прошепотіла я.

Він зітхнув. Довго, важко, так, як зітхають люди, яким доводиться робити вибір там, де правильних рішень не існує.

— Це… державна колонія суворого режиму, — сказав він нарешті.

Моє серце ніби провалилося всередину.

Колонія.
Справжня.
З колючим дротом. Баштами. Камерами. Режимом.

Я підняла очі. Він витримав мій погляд.

— Але ти не будеш там як ув'язнена, — додав він негайно. — Лікарка. Посада лікарки. Там зараз якраз вакансія. Мій знайомий працює в управлінні, я… поговорив з ним.

Я ковтнула повітря. Сухе, різке, наче застрягало в горлі.

— Ви хочете… щоб я поїхала в тюрму? — запитала я тихим голосом.

— Я хочу, щоб ти лишилася живою, — сказав він так твердо, що в мене защеміло під ребрами. — Це офіційна установа, під охороною, із суворою пропускною системою. Ніхто туди просто так не зайде. Ніхто не отримає доступу до персоналу, якщо не проходитиме через десятки перевірок.

Він нахилився трохи ближче.

— Там ти зникнеш з їхнього поля зору. Повністю. Ніби тебе й не існує.

Я відчула, як пальці міцніше стискають чашку. Кров злегка загуділа у вухах.

Усередині боролись два страхи:
— старий, який переслідував мене роками, ховався за спиною, шепотів голосами з минулого;
— і новий, холодний, залізний, із запахом бетону й металу.

— Там важко, — продовжив Олександр Ігорович, не приховуючи правди. — Атмосфера давить. Люди різні. Режим строгий. Постійні перевірки, постійний контроль. І ти залишишся там фактично відрізаною від світу.

Він на мить замовк, потім додав зовсім тихо:

— Але ніхто не зможе ображати тебе. Ніхто навіть не знатиме, ким ти була раніше.

Я закрила очі.

Переді мною спалахнули флешбеки:
темний коридор школи,
сльози, що капають на підлогу,
чиясь рука, що стискає моє зап’ястя,
важке дихання за спиною,
голос, який змусив мене ненавидіти своє відображення.

Я вдихнула різко, щоб втекти від образів.

— А якщо вони все одно знайдуть? — ледве видихнула я.

— Не знайдуть, — сказав він рішуче. — У колонії — інший світ. Закритий. Неприступний. Ти будеш частиною системи, а не жертвою. Це те місце, де вони до тебе не дотягнуться.

Я довго дивилася на свої руки. На тремтіння, яке не вдавалося приховати.

І потім, нарешті, я запитала:

— І коли… мені треба їхати?

Він опустив очі. Руки злегка здригнулися.

— Найближчими днями. Вони чекатимуть.

У грудях щось розбилося — звичний світ, хоч і зруйнований, але знайомий, закінчився. Попереду — невідомість, бетон, замки, години сну під звуки сирен і криків, яких я навіть не уявляла.

Але там я буду живою.
І недосяжною.

Я повільно кивнула.

— Добре… — сказала я майже шепотом. — Якщо це єдиний варіант… я поїду.

Його плечі ледь опустилися, ніби він нарешті зміг зробити перший повний вдих.

— Я буду поруч. До останнього, — пообіцяв він.

А я сиділа там, у тиші маленької кухні, й вперше за довгий час намагалася зрозуміти:
чи можливий порятунок у місці, яке виглядає як ще одна в’язниця?