Частина 4

Я ще стояла на порозі школи, і холодне повітря ночі обпікало щоки. Внутрішньо тремтячи, я зібрала в купу рештки спокою і повільно крокувала темними коридорами, які так добре знала ще з дитинства. Порожні класи, порожні коридори — вони колись були моїм світом, тепер стали пасткою у спогадах.

Я згадала перший раз, коли Ілля з’явився в моєму житті. Тоді він був старшим, самовпевненим, і його присутність завжди тягла за собою страх. Я пам’ятала, як сиділа на підлозі спортзалу, серце калатало, а сміх і шепіт його друзів обмотував мене, наче колючий дріт. Тоді я навчилася замикати себе в маленьких коробках тиші, відгороджуватися від болю, який приходив іззовні, але не міг торкнутися мене всередині — чи, принаймні, я так думала.

Кожен крок у порожньому коридорі віддавався у голові як барабанний бій. Мені здавалося, що за кожним кутом він може з’явитися знову, з усією тією холодною владою, яку колись мав над моїм світом. Той світ був простий і жорстокий одночасно: Ілля і його друзі — диктатори маленького королівства, де я була лише маріонеткою.

Я зупинилася біля старих дверей, руки невільно стиснулися в кулаки. В голові прокручувалися сцени, які я намагалася витерти з пам’яті: шкільний коридор, де вони підштовхували мене, сміялися, шепотіли погрози; уроки, коли я сиділа одна, а хтось тихо шепотів на моє вухо непристойності, які я намагалася забути; нічні кошмари, де вони переслідували мене по пустих класах, а я не могла знайти вихід.

І тут спогад обірвався. Я видихнула, намагаючись не дати страху паралізувати себе. Я відчула, як серце трохи заспокоїлося — адже поруч був він, не як кривдник, а як той, хто міг показати шлях до порятунку.

— Ліра… — знову тихо промовив він. Його голос тепер був опорою, точкою фокусу серед хаосу.

Я кивнула, ледве помітно. Слова не могли висловити того, що кипіло всередині: страх, полегшення, надія одночасно. Я знала — тепер мій шанс вижити існує. І хоча минуле ще тисне, а кривдники завжди будуть тінню, я нарешті знайшла дорогу, якою можу піти.

Ідучи шкільним двором у темряві, я вперше відчула, що мої кроки — мої власні. Що цей шлях може привести мене далі, ніж я будь-коли наважувалася мріяти.

— Що сталося?

Слова застрягли в горлі. У голові закрутилися образи минулого: переслідування у школі, насмішки Іллі та його друзів, відчуття, що кожен день я була лише маріонеткою. І ось тепер вони знову з’явилися, навіть після років відсутності.

— Вони… вони знайшли мене знову, — видихнула я, не зводячи очей з підлоги. — Мені здається… ніби немає місця, де я могла б бути у безпеці.

Вчитель зробив крок ближче, але не надто близько, щоб не налякати. Його руки залишалися схрещеними, обличчя серйозне, але з відтінком турботи.

— Я розумію, Ліро… — сказав він тихо. — Ти пережила багато. Багато болю, про який ніхто навіть не здогадується.

Слова його були простими, але від них мене розривало водночас — як у минулому, коли він колись намагався хоч трохи захистити мене від них, і як тепер, коли здавалось, що минуле наздогнало мене безжально.

— Я не можу більше жити так, — прошепотіла я, заплющивши очі. — Кожен день… вони там, навіть якщо я не бачу. Мені здається, що вони спостерігають, що знають, де я.

— Я знаю… — він зітхнув і поклав руку на спинку стільця, підтримуючи себе. 

Мовчання, що наступило, було важким, заповненим спогадами: сцени, коли вони шепотіли мені погрози у порожньому класі; коли сміялися над моїми страхами, коли ті, кого я мала б називати родиною, були байдужі або навіть співучасні. Я відчула, як груди стискає паніка, але поруч була його присутність — як тихий маяк серед бурі.

— Ти можеш залишитися сьогодні у мене, — сказав він нарешті. — Ти не повинна йти додому. Там вони тебе знайдуть.

Я ледве зітхнула, відчуваючи, як страх трішки відступає, замінений на втомлену надію. Ми тихо вийшли з школи і пройшли нічним містом. Світло ліхтарів ледь торкалося наших облич, тіні витягалися по тротуарах, а я постійно перевіряла, чи немає кого за спиною. Кожен звук — кроки, стукіт дверей, шелест листя — змушував мене прискорювати дихання.

Вдома у вчителя було тихо. Старі книги на полицях, запах кави та злегка теплий килим — все це створювало відчуття тимчасового притулку. Він не став одразу пропонувати рішення; просто дав мені час присісти, відпочити, видихнути.

— Я… я не знаю, що робити далі, — зізналася я нарешті, опустивши голову на руки. — Вони мене не залишать.

— Я знайду спосіб допомогти тобі, Ліро, — відповів він спокійно. — Потрібно лише трохи часу.

Я лежала на старому дивані, затишно загорнувшись у плед, але сон не приходив відразу. Кошмари про шкільні коридори, переслідування Іллі, сміх кривдників, холод байдужості вітчима, що здавав мене їм — все це виринало у думках, змішуючись із страхом майбутнього. Я ворушилася, намагаючись відштовхнути ці образи, але вони не залишали мене.

На ранок я прокинулася з відчуттям тяжкості у грудях, волосся злиплося від поту, а серце все ще калатало. Він уже сидів за столом, перегортаючи якісь папери.

— Сьогодні ми спробуємо вирішити, куди ти можеш піти, — сказав він спокійно. — У мене є друг, він може допомогти. Я попрошу його про підтримку. Тобі доведеться довіритися.

Я кивнула, розуміючи, що це лише початок. Минуле ще не відпустило мене, але вперше за довгий час я відчула, що є шанс піти шляхом, який може врятувати мене.