Частина 3

Нічне повітря різало шкіру холодом, але серце палало від тривоги. Я йшла знайомими, але водночас чужими вулицями. Кожна тінь здавалася живою, кожен звук — можливим свідком. Серце калатало так, що мені здавалося, ніби воно намагається прорватися назовні. Дихання було уривчастим. Я стежила за перехрестями, перевіряла відстань до найближчих будівель, прислухалася до кроків за спиною.

Тіні минулого ніколи не залишали мене. Вони оживали щоночі, коли місто спало. Іноді в снах до мене поверталися образи тих, хто робив мені боляче. Сміх, що зривався з їхніх губ у школі, донині лунав у голові: Ілля, Данило, Кіра, Єгор… їхні обличчя, їхні руки, їхні голоси. Тоді я ще не розуміла, як вижити, як не зламатися, як бути не лише тілом, але й душею.

Я згадала, як вони переслідували мене у школі, як змушували сидіти тихо, коли сміялися з моїх слабкостей. Як Ілля торкався мене під приводом «жарту», і я знала, що не можу ні кликати на допомогу, ні відповісти. Я згадала його холодний погляд, який спостерігав, чи зламаюся я фізично чи емоційно першою. Кожен рух у класі, кожне слово — це був їхній контроль. І навіть після школи вони не відпустили. Їхнє переслідування не зникло з від’їздом за кордон, а тільки посилило мою напругу: вони знаходили мене скрізь, де б я не була.

І мама… я згадувала її тепло і її відсутність водночас. Вона пішла, коли я була малою, залишивши мене наодинці з байдужим вітчимом, який ніколи не захищав. Навпаки, він часто здавав мене тим, хто хотів гратися моїм страхом. Кожне його мовчання залишало слід на мені, кожен його погляд, який ігнорував мій біль, залишав рану глибше за будь-яку фізичну біль. Я намагалася не згадувати це, але спогади поверталися раптово: як він стояв на кухні, випиваючи каву, коли вони знущалися; як не підняв ані пальця, а я залишалася сама перед ними, тремтячи від жаху.

Я прискорила кроки, обминаючи темні провулки і вузькі тротуари. У голові крутилося безліч запитань: чи зможе він допомогти? Чи зможу я залишитися непомітною? Мені спливали в пам’яті сцени з дому: вітчим, що з байдужістю дивився на мене під час чергового приниження; його мовчання, яке говорило більше, ніж слова. Згадався стіл, за яким він сидів, спостерігаючи, як вони знущаються, і я залишалася сама. Ці спогади давили на серце, але водночас робили мене рішучішою: я мусила рухатися далі, мусила шукати шанс на порятунок.

Шлях до школи здавався нескінченним. Ліхтарі висвічували мокрий асфальт, а я стикалася зі своїм страхом лоб у лоб. Кожна тінь ставала привидом минулого, кожен звук — відлунням того, що я пережила. І раптом у думках виникли моменти, коли вони мене не відпускали навіть після школи: листи з погрозами, повідомлення, дзвінки серед ночі, їхній тихий, але проникливий контроль.

Я підняла очі і побачила знайому будівлю школи. Ті самі великі двері, за якими колись мене оберігав лише Олександр Ігорович, за якими було хоча б трохи безпеки. Я глибоко вдихнула, відчула, як холодне нічне повітря колеться у легенях, і піднялася на поріг. Серце билося шалено, але страх не зміг зупинити мене.

Я стукнула у двері. Очікування тягнулося вічність. Кожна секунда була важкою, як камінь на грудях. І коли двері відчинилися, я побачила його — того, хто колись був моєю підтримкою, єдиним, кому я могла довіряти. Його погляд зустрів мене, і я відчула, як маленька, але вперта надія пробивається крізь лють і тривогу.

— Ліра… — сказав він тихо, ніби не бажаючи налякати.
Я лише кивнула, слова застрягли в горлі. Але зараз це не мало значення. Головне — я знайшла шлях до порятунку. І хоча небезпека ще не зникла, хоч минуле й надалі висіло над головою, я знала: зараз у мене є шанс вижити.