Частина 2

Я йшла додому після нічного чергування в клініці, намагаючись не думати про страх, який завжди сидів у грудях. Але серце моє билося так швидко, що я знала — це не просто тривога.
Це вони.

І тоді я його побачила. Ілля.
Один із моїх кривдників.
Той, хто колись задавав тон у всьому болю, що я пережила у школі. Тепер він стояв просто переді мною, ніби випадково, але достатньо, щоб весь світ завмер. Його погляд пронизував мене, холодний і обережний одночасно. Усмішка не сягала очей — вона була лезом, яким вирізали мою спокійну реальність.

— Ліра… — його голос пройшов крізь мене, змушуючи спинитися, забути дихати.

Моє ім’я на його вустах звучало так, ніби він вимовляв щось давно належне йому. Наче я — річ, яку він колись загубив і тепер знайшов.
Мене затіпало.

— Не тікаєш? — він зробив крок ближче.
Я не відповідала. Дихання перехопило, пальці в кишенях судомно стиснулися в кулаки. Він це помітив — і посміхнувся сильніше.

— Стільки років минуло, а ти все та сама. Тиха. Зручна.
Його голос був спокійним, майже лагідним, але я чула те, що приховувалося під цим тоном. Звичку командувати. Звичку ламати.

— Ілля… відійди, — прошепотіла я.
Це було прохання, не наказ. І мене це розлютило на саму себе.

— Ти ж знаєш, — він нахилив голову, ніби намагаючись зустрітися зі мною очима, — я завжди знаходжу тебе перш, ніж ти встигаєш сховатися.

Біля скронь пульсувало. Я зробила крок назад — він зробив уперед. Майже торкнувся. Запах дорогого парфуму змішався з холодом нічного повітря. Він дивився на мене так, ніби оцінював: злякаюсь я, чи нарешті зламаюсь.

— Вони теж скучили, — тихо додав він. — У нас багато розмов накопичилося, Лір.
Ті слова відгукнулися в мені спогадами, які я намагалась поховати назавжди.

— Я не хочу бачити ні тебе, ні їх, — видихнула я.
— Хм. Думаєш, це залежить від тебе?

Він простягнув руку, ніби збирався відкинути пасмо волосся з мого обличчя, і в ту мить я відскочила. Різко. Ілля смішливо звів брови, ніби я подарувала йому розвагу.

— Ось так. Гарна реакція. Ціла й неушкоджена.
Він знову зробив паузу, перш ніж додати:
— Тільки не думай, що все, Лір. Я просто привітався.

Я стояла й дивилася, як він повільно відходить, навіть не озираючись. Як людина, яка поставила прапор на вже захопленій території.

Коли він зник за рогом, мої ноги підкосилися, і я присіла просто на холодний бордюр. Тремтіння накрило мене хвилею. Я знала — це більше не просто минуле.
Це попередження.

Того ж вечора я зрозуміла: якщо не втечу зараз, вони знищать мене остаточно.

Має існувати місце, де вони не дістануть мене.
Місце, про яке вони не здогадаються.
Місце, де я зникну для них, ніби ніколи й не жила.

Я ще не знала, що таке місце справді існує.
І що шлях туди почнеться вже цієї ночі.

***

Я не пам’ятаю, як піднялася з бордюру. Ноги самі повели мене вперед, і я йшла майже бігом, поки холод не почав різати легені. Лише коли вулиця стала порожньою, я зрозуміла, що прямую додому.
Додому… Хоча яке це «додому»? Моя квартира давно була не домом — лише стінами, де я вдавала, що в безпеці.

Кожен звук позаду змушував мене здригатися. Здавалося, що він іде за мною. Що зараз з темряви вийде другий. Або третій. Що за поворотом уже чекають ті, “що теж скучили”.

Я оберталася кожні кілька кроків, серце калатало так, що боліло під ребрами. Тіні від ліхтарів здавалися силуетами. Холод — чийось диханням.
Я не була в змозі думати тверезо — мною керувало одне: вижити.

Коли зачинила за собою двері, руки тремтіли так сильно, що ключ випав на підлогу. Я швидко замкнула всі замки — один, другий, третій — і ще раз перевірила, навіть відступивши назад, щоб упевнитись, що засуви увійшли до кінця.
Штори — закриті. Вікна — замкнені.
Але тремтіння не припинялося.

Я впала навколішки біля ліжка, не відчуваючи ні колін, ні підлоги. У вухах дзвеніло. Картинки з минулого одна за одною проривались у свідомість — голоси, образи, руки, які я воліла б ніколи не згадувати.
Ілля був не найгіршим із них. Але саме він завжди усміхався, коли хтось робив мені боляче. Саме він стояв поряд, коли я ледве трималася на ногах. Саме він…

— Стоп… — прошепотіла я. — Стоп. Досить.

Але ті слова нічого не змінювали.

Я зрозуміла, що не можу залишатися тут ні на хвилину. Якщо він знайшов мене на вулиці — він знає, де я живу. А якщо не знає, дізнається. Він завжди знаходив. Завжди.

Я схопила сумку і різко почала кидати в неї все, що могло знадобитись: документи, гроші, телефонну зарядку, робочу форму, теплі речі. Руки рухалися швидко, уривчасто, ніби я боялась, що кожної секунди у двері постукають.

На полиці стояла фотографія — єдина, яку я не могла викинути попри все. Там була мама. Усміхнена, тепла, така далека й така болісно близька. Я торкнулася рамки, і щось усередині стиснулось.
Колись вона казала:
«Якщо стає страшно — знайди того, хто колись подав тобі руку. Не всім можна довіряти, але комусь — точно можна.»

Тоді я не зрозуміла сенсу.
Тепер — відчула.

Я стояла посеред кімнати, тримаючи фотографію, і раптом усвідомила, що в мене справді є лише одна людина, до якої я можу звернутись.
Одна.
За всі ці роки — одна.

Олександр Павленко. Мій колишній учитель.
Той, хто колись просто побачив у мені людину, коли інші бачили іграшку.
Той, хто одного разу зупинив їх… хоч ненадовго, хоч не повністю… але зупинив.
Той, хто ніколи не питав зайвого.
Той, чий погляд не був ані жалісливим, ні таким, що оцінює.

Я не знала, де він зараз живе. Але знала адресу школи. І знала, що він іноді затримується там допізна.

Це був ризик.
Але залишитися тут означало одне — чекати, коли вони знайдуть спосіб добити мене.