Частина 1

Нічні зміни в клініці виснажували. Кожен звук коридору здавався надто гучним, кожен шурхіт — загрозою. Я навчилася помічати деталі, які інші ігнорували, відчувати тінь навіть у яскравому світлі, відрізняти легкий шелест від кроків, що могли наближатися.

Повертаючись додому, я завжди йшла обережно. Кроки точилися по тротуару тихо, майже не торкаючись асфальту. Я перевіряла кожен перехрестя, прислухалася до шелесту листя у деревах, до відлуння кроків позаду. Інколи здавалося, що хтось йде слідом, але потім виявлялося, що це просто власний страх, який розумієш лише тоді, коли серце вже калатає у грудях.

Ключі завжди були в руці, навіть якщо підходила до дверей свого під’їзду. Я крутила ручку повільно, оглядаючись через плече, а пальці стискали метал холодно, майже до болю. У квартирі включала ліхтарик і повільно обходила кімнати, перевіряючи, чи ніде немає тіней, що не належали б мені. Лише після цього могла видихнути, нехай і трохи.

Кошмари приходили часто. Вони не були про конкретні події минулого, а про відчуття втрати контролю. Я бачила себе в кімнатах, де стіни тиснуть, двері закриті, а ключі зникають. Відчуття безпорадності було таким реальним, що серце прокидалося вночі і калатало так, наче хоче прорвати груди. Я прокидалася, зіщулена, чекаючи, поки темрява відступить, щоб переконатися: це лише сон.

Іноді я ловила себе на думці, що інші помічають мене навіть у натовпі: хтось тихо крокує за мною, і навіть якщо це просто уява — відчуття невидимого спостерігача тисне сильніше, ніж будь-яка фізична небезпека. Я проходила повз магазини, кафе, підземні переходи, завжди контролюючи, хто поруч, хто може дивитися, хто йде за мною.

У квартирі я завжди тримала речі під рукою: сумку з телефоном, ключі, ножик для самооборони. Всі ці предмети були маленькими ланками безпеки, що дозволяли відчувати хоч якусь владу над власним життям. Та одночасно вони нагадували, що влада ця умовна і тимчасова.

Навіть серед людей, які здавалися добрими, я не могла дозволити собі довіряти. Кожен погляд, кожен тон голосу міг бути маскою, за якою ховалася загроза. Іноді я думала, що моє життя — це постійна перевірка світу на небезпеку, що страх став моїм постійним супутником.

І навіть у найтихіші моменти, коли коридор клініки здавався порожнім, а місто — безпечним, я відчувала, як минуле здавалося поруч. Не конкретні люди, а тіні їхніх дій, відлуння того, що колись ламало мене, що забирало відчуття свободи. Ті спогади не давали мені спокою, не дозволяли забути, навіть якщо я намагалася жити далі, будувати власний ритм, власне життя.

Кожна ніч, кожна зміна, кожна повернена додому дорога була маленьким випробуванням. І я знала, що поки ще можу пересуватися, поки можу робити свій шлях — треба триматися. Навіть якщо страх поруч, навіть якщо він проникає у кожен крок, у кожен подих.

Вулиці здавалися тихішими, ніж зазвичай, але це не означало спокою. Я знала: тиша — найнебезпечніший знак. Серце калатало швидше, коли відчуття спостереження накочувало хвилею.

Я помічала дрібниці, які раніше могла не помічати: легкий шурхіт за спиною, кроки, що зупинялися, як тільки я оберталася; дзвінок телефону, який чомусь приходив із невідомого номера; смайлики у повідомленнях без тексту — дрібниці, але вони змушували мене напружуватися.

Повертаючись додому після нічного чергування, я йшла тихо, намагаючись не здаватися видимою. Кожен поворот, кожен магазин, кожне темне вікно — потенційна пастка. Я оглядалася через плече частіше, ніж хотіла, і в кожній тіні бачила відлуння минулого, тінь людей, які колись ламали мене.

Кошмари не відступали. Вони приходили у снах на кілька годин перед пробудженням: я бігла коридорами, двері зачинялися переді мною, ключі губилися, а у темряві чути був тихий сміх. Прокидаючись, я тремтіла ще хвилин десять, перш ніж змогла змусити себе повільно дихати.

І тоді я відчула це відчуття ще сильніше — неначе повітря навколо стало щільнішим. Хтось був поруч, невидимо, але присутність відчувалася всім тілом. Тінь минулого, що раптом ожила, немов вчорашній день, але з новою, холодною обережністю.

У квартирі я знову перевіряла замки, оглядала кімнати, вмикала світло, слухала, чи немає чужого подиху. Відчуття переслідування вже не було уявним — воно проникло у кожен дотик, у кожен звук, у кожен крок, що залишався за межами мого контролю.

Того вечора я знову лягла, спробувавши заснути. Але у снах вони з’являлися не у вигляді конкретних осіб, а як темні силуети, що крокували за мною, що чули кожен подих, що переслідували мене, навіть коли я намагалася сховатися. Прокидаючись, я розуміла, що жах минулого все ще живий — тихий, але невблаганний.

Я відчувала, що це лише початок. Ніч, що мала би давати спокій, стала полем для випробування, і я знала: поки я жива, поки можу пересуватися, поки можу дихати — треба бути обережною. Ще трохи невидимого страху, і він стане реальністю, що торкнеться мене не у кошмарі, а тут, на вулиці, у самому світі, де я намагаюся вижити.