Пролог

Іноді здається, що тіні минулого живуть поряд із тобою, навіть коли ти намагаєшся дихати вільно. Я навчилася ховатися — від людей, від поглядів, від себе самої. Але вони… вони завжди знаходили шлях. Кожен день, кожна вулиця могла стати пасткою. Іноді я ловила себе на думці, що десь у натовпі вони спостерігають за мною, посміхаються у тінях, чекають свого моменту.

Я йшла додому після нічного чергування в клініці, намагаючись не думати про страх, який завжди сидів у грудях. Але серце моє билося так швидко, що я знала — це не просто тривога.
Це вони.

І тоді я його побачила. Ілля.
Один із моїх кривдників.
Той, хто колись задавав тон у всьому болю, що я пережила у школі. Тепер він стояв просто переді мною, ніби випадково, але достатньо, щоб весь світ завмер. Його погляд пронизував мене, холодний і обережний одночасно. Усмішка не сягала очей — вона була лезом, яким вирізали мою спокійну реальність.

— Ліра… — його голос пройшов крізь мене, змушуючи спинитися, забути дихати.

Моє ім’я на його вустах звучало так, ніби він вимовляв щось давно належне йому. Наче я — річ, яку він колись загубив і тепер знайшов.
Мене затіпало.

— Не тікаєш? — він зробив крок ближче.
Я не відповідала. Дихання перехопило, пальці в кишенях судомно стиснулися в кулаки. Він це помітив — і посміхнувся сильніше.

— Стільки років минуло, а ти все та сама. Тиха. Зручна.
Його голос був спокійним, майже лагідним, але я чула те, що приховувалося під цим тоном. Звичку командувати. Звичку ламати.

— Ілля… відійди, — прошепотіла я.
Це було прохання, не наказ. І мене це розлютило на саму себе.

— Ти ж знаєш, — він нахилив голову, ніби намагаючись зустрітися зі мною очима, — я завжди знаходжу тебе перш, ніж ти встигаєш сховатися.

Біля скронь пульсувало. Я зробила крок назад — він зробив уперед. Майже торкнувся. Запах дорогого парфуму змішався з холодом нічного повітря. Він дивився на мене так, ніби оцінював: злякаюсь я, чи нарешті зламаюсь.

— Вони теж скучили, — тихо додав він. — У нас багато розмов накопичилося, Лір.
Ті слова відгукнулися в мені спогадами, які я намагалась поховати назавжди.

— Я не хочу бачити ні тебе, ні їх, — видихнула я.
— Хм. Думаєш, це залежить від тебе?

Він простягнув руку, ніби збирався відкинути пасмо волосся з мого обличчя, і в ту мить я відскочила. Різко. Ілля смішливо звів брови, ніби я подарувала йому розвагу.

— Ось так. Гарна реакція. Ціла й неушкоджена.
Він знову зробив паузу, перш ніж додати:
— Тільки не думай, що все, Лір. Я просто привітався.

Я стояла й дивилася, як він повільно відходить, навіть не озираючись. Як людина, яка поставила прапор на вже захопленій території.

Коли він зник за рогом, мої ноги підкосилися, і я присіла просто на холодний бордюр. Тремтіння накрило мене хвилею. Я знала — це більше не просто минуле.
Це попередження.

Того ж вечора я зрозуміла: якщо не втечу зараз, вони знищать мене остаточно.

Має існувати місце, де вони не дістануть мене.
Місце, про яке вони не здогадаються.
Місце, де я зникну для них, ніби ніколи й не жила.

Я ще не знала, що таке місце справді існує.
І що шлях туди почнеться вже цієї ночі.