Розділ третій. Вантажівка смерті

Іспит виявився лише початком. Ядром спецгруп були колишні спецпризначенці, кожен з яких свого часу пройшов жорсткий відбір. Очевидно, щоб приєднатись до них я мав пройти те саме. 

Мої ноги підкосились, і я впав у пісок. Зверху на мене навалилась вага броні та наплічника.

 — Повзи! Не можеш бігти, повзи!!! — Файтер волав у мене над вухом, переодично закидуючи мене піском. — Швидше!!! Через тебе ми усі здохнем! Ти цього хочеш?!!!

Пісок потрапив мені в очі та в рот. Очевидно, що Файтеру було байдуже. Зчепивши зуби, я поліз уперед. 

Кожен метр здавався мені цілою вічністю. Тіло було на межі. Селекція була пеклом, де мої старші побратими робили все щоб я здався. 

 — Піднявся! Впав! Піднявся! Впав!

Я не встигав підвестися, як Файтер знову кричав падати. Щоразу, коли я піднімався, здавалось що вага спорядження зросла вдвічі. Але навіть так мені не лишалось нічого, окрім як сліпо виконувати його накази. 

 — Упор лежачи! Відпочиваєш у планці. — Файтер демонстративно зробив кілька глибоких ковтків із фляги. — Спецназ не для всіх. Чув такий вираз?

 Я мовчав. Моє тіло тремтіло, поступово прогинаючись під вагою спорядження. Зчепивши зуби, я вирівнявся. 

 — Тобі треба всього лише здатися. Ти зможеш продовжити службу в штурмових підрозділах. Вони теж круті хлопці, і роблять дуже круту роботу. Скажу чесно, їх частка навіть небезпечніша за нашу. Вся ця маячня про спецпідрозділи... Моя тобі порада, припини марити. Ти взагалі слухаєш?

 — Т-так, пане!!!

 — Чудово. Тоді на рахунок раз...

Я хотів здатися. М'язи відмовляли, здавалось що я не можу виконувати вправи фізично. Ніби розуміючи, про що я зараз думаю, Файтер присів біля мене:

 — Що ти, бідося? Захекався? Хочеш, щоб це все закінчилось?

 — Та байдуже, чого я хочу! Мої бажання не мають жодного значення. 

Зчепивши зуби, я з усієї сили відштовхнув тіло від землі. М'язи скрутила судома, і я впав на лікті. Вилаявшись, я випрямив праву руку, і зробив те саме з лівою. Технічно це було важко назвати відтисканням, але мені було байдуже. Схвально посміхнувшись, Файтер допоміг мені підвестися: 

 — Гарні слова. А тепер ще два кола. 

 За нормальних обставин селекція тривала щонайменше тиждень. Але враховуючи, що я був єдиним кандидатом, це пекло тривало лише чотири дні. На п'ятий день мене просто закопали в яму, попередньо одягнувши мені на голову підводну маску. 

Після чотирьох діб постійного стресу лежати закопаним під землею виявилось благодаттю. Принаймні, першу годину. Вже згодом все почалось чесатись, але я не міг поворохнутись. Я спробував заснути, але в мене не вийшло. Окрім цього земля дуже швидко витягнула з мене усе тепло, і я замерз. Про різноманітну живність яка повзала в цій землі я взагалі мовчу. 

Коли я вже втратив лік часу, мене нарешті розкопали. Сівши зверху, Файтер подивився мені в очі:

 — То що, досі хочеш до нас?

 — Так. 

 — Навіть якщо доведеться пройти це знову?

 — Так. 

Схопивши мене за руку, він ривком підірвав мене на ноги: навколо палали смалоскипи. Озирнувшись, я усвідомив що стою в оточенні людей у повній амуніції. 

 — На коліно, Лютобор. — переді мною з'явився Тіч, який тримав в руках меч. Щойно я виконав наказ, він торкнувся мечем мого плеча. — Підведись. 

Коли я підвівся, поруч знову опинився Файтер. Посміхнувшись, він з усієї дурі влепив мені на плече шеврон. Від цього удару я відлетів в бік, однак швидко підвівся: ніхто не сміявся. Потиснувши мені руку, Фатйер похлопав мене по плечу. Щойно він відійшов в бік, люди навколо мене почали свою ходу. Кожен із них проходив повз мене і тиснув мою руку. 

 — Відтепер ти один із нас. — в руках Файтера з'явився сірий берет. Посміхнувшись, він натягнув його мені на голову. — Ласкаво просимо в зграю. Слава Україні!!!

 — Героям слава!

 — Слава нації!

 — Смерть ворогам!!!

 — Україна!

 — Понад усе!

 — Україна!

 — Понад усе!..

Уперше за тиждень я зміг помитись і виспатись. Розплющивши очі, я дозволив собі трохи повлятись. Трохи покрутившись, я все ж підвівся. Привівши себе до ладу, я заправив своє ліжко. Кинувши погляд на ручний годиник, я попрямував до їдальні. 

 — А ти добряче схуд. — помітив кухар, насипаючи мені подвійну порцію. — Іди від'їдайся. 

 Подякувавши, я попрямував за вільний столик. Не встиг я сісти, як на моєму столі з'явилась купа енергетичних батончиків та галет. Здавалось, ніби кожен проходячий повз вважав за потрібне підгодувати мене. А втім я був лише радий. 

Після прийому їжі, Файтер покликав мене на стрільбище. 

 — У мене є подарунок для тебе.

 — Подарунок?

 — Агась. — він виклав на стіл Форт 14. — Стара армійська класика. Ти стріляв з пістолета?

 — Так. Але небагато, і переважно за власний кошт. 

 Кивнувши, Файтер нашвидкоруч провів мені лекцію з матчастини та обслуговування цієї зброї. Перш ніж на озброєнні збройних сил з'явились глоки, саме ці пістолети були на балансі багатьох спецпідрозділів. Її розміри робили її непридатною для прихованого носіння, однак військові і не мали такої потреби. 

 — Права рука повинна бути розслабленою. — зарядивши пістолет, Файтер перейшов до практики. — Інакше коли ти натискатимеш на спусковий гачок, твій пістолет буде вести вліво і вниз. 

 Кивнувши, я міцніше стиснув ліву руку. Походивши навколо мене, Файтер поправив мої лікті та опустив плечі. Кивнувши, він дав дозвіл на вогонь. 

Влучати із пістолета значно важче, ніж з будь якої іншої зброї. Я впевнено вражав гонги до десяти метрів, але все що далі давалось мені значно важче. 

 — Добре, на сьогодні вистачить. — сказав Файтер, коли я вистріляв пачку набоїв. — Не забувай холоститись у вільний час. 

Наступного дня на базу повернулась група Яструба. Протягом останнього місяця він на правах колишнього СБУшника катався по містах анархістів, вишукуючи поповнення для сил гетьманату. 

— Файтер, візьмеш завтра Люта. — сказав він, коли наша спецгрупа зібралась в одному місці. — Пепсі та Райнер проведуть розвідку. Вас посилять двома хамві. Ваше завдання, забрати БК. Питання?