Розділ перший. Місто анархістів

Усе тіло боліло. Відкривши очі, я спробував підвестись. Тіло відгукнулося з другої спроби. Припіднявшись, я озирнувся: я лежав серед трупів. Мою увагу привернули дивні чавкаючі звуки: повернувши голову, я побачив як людиноподібний силует з головою собаки поїдає труп у піксельний уніформі. Вилаявшись, я раптом усвідомив, що лишився без автомата. Намагаючись вгамувати серце, я обережно нащупав руків'я ножа. 

 Раптом звідкись донісся наростаючий рев двигунів. Відірвавшись від поїдання трупа, песиголовець обернувся. І на жаль для мене, він побачив мене. Відкривши пащу, він заревів. На його крик відгукнулись інші: здавалось, ніби все поле всіяно ними. 

Песиголовець кинувся на мене. Не встигнувши підвестися, я вставив свою ліву руку йому в ікласту пащу. Закричавши від болю, я кілька разів всадив ніж у вухо потворі. Відштовхнувши труп монстра в бік, я підвівся: з усього поля до мене бігли собакоголові покручі. Вилаявшись, я встав у стійку, як раптом повз мене просвистіла куля. Озирнувшись, я встиг побачити як в однієї з потвор розлітається череп. 

Часу дякувати не було. Помітивши серед трупів канадський Colt С7, я стрімголов рванув до карабіна. Ніж знову опинився у піхвах. Вчепившись в приклад, я висмикнув карабін з під трупа та вієднав магазин: схоже, в мене було кілька пострілів. Загнавши магазин назад, я дослав патрон та вклавшись зробив кілька пострілів в майже впритул. Різко обернувшись, я перемикнувся на іншу потвору. Зброя стала на затворну затримку: часу шукати БК не було. Вчепившись в цівку двома руками, я з розмаху заїхав прикладом почварі в голову. 

Паралельно навколо мене свистіли кулі невідомого снайпера. З кожним своїм пострілом він скорочував популяцію невідомих монстрів. 

Побачивши AR магазини на броні павшого солдата, я рванув до трупа. Впавши на коліна, я швидко витягнув металевий магазин. Скинувши пустий на землю, я загнав повний у шахту та вдарив по кнопці затворної затримки. Вскинувшись, я з ходу всадив дві кулі в морду чергової потвори. Швидко розвернувшись, я продовжив вести вогонь. 

Впавши на коліно, я озирнувся навколо: я лишився один. Точніше не зовсім: побачивши відблиск оптики серед лісу, я віддав військове вітання. 

Подякувавши, я повернувся до трупа з магазинами на броні. Опустившись на коліно, я перевірив пульс. Звісно, що я його не відчув. Закривши очі солдату, я витягнув його магазини та розпихав по своїм підсумкам. Поставивши карабін на запобіжник, я закинув його за спину: я знову озирнувся навколо. Я не знав де я. До цього в мене не було часу думати, але тільки зараз я починав розуміти... Що я нічого не розумію. Я не пам'ятаю хто я, як мене звати, і що це за світ. 

  Біль поступово виривався з під влади кортизолу: я кинув погляд на свою ліву руку. Розірваний піксель поступово темнів від крові. Песиголовець не зачепив артерій, однак добряче подряпав мені м'ясо. Поки я думав чи можна вважати цю кровотечу масивною, я притиснув руку до своєї плитоноски. Затиснувши рану, я попрямував туди, де раніше бачив відблиск оптики. Рана не глибока, тож використати турнікет не варто. До того ж, перш ніж бинтувати треба знайти чим обробити рану. 

 Поки я йшов, з далеку донісся рев двигунів. Зупинившись, я підняв погляд: до мене летів пікап. Перекинувши карабін із-за спини, я перевірив набої. Тримаючи зброю в low-ready, я чекав на гостей. 

Пікап зупинився навпроти мене: двері відчинились, і на землю зістрибнув військовий у мультикамі:

 — Спокійно! Бачиш, я без зброї. 

 — Що це за місце?

— У тебе кров. — чоловік йшов мені не зустріч. Почувши українську мову, я трохи розслабився. — Я Оскар. Як тебе звати?

 Я не відповів. Я не знав як мене звати. 

 — Не пам'ятаєш? — побачивши мій погляд, чоловік посміхнувся. — Це нормально. Я теж через це пройшов. 

Він протягнув мені руку: опуствтши зброю, я потиснув її. 

 —Ти мене чуєш?

 — Так. 

 — Ми відвезем тебе в безпечне місце. — Оскар попрямував назад до пікапа. — Ходімо. 

 — Той снайпер, ваш друг?

 — Ти про Гіда? — Оскар відкрив двер. — Так. Подякуєш йому пізніше. 

Щойно ми опинились в машині, шофер вдавив газ до підлоги. Двигун заревів, і позашляховик рванув уперед, прокладаючи собі шлях крізь трупи. 

 — В тебе є хоч якісь спогади? — спитав Оскар, спостерігаючи за вікном. — Будь що. Де ти був, дата, який підрозділ?

 — Нічого. 

 — Столиця України? — раптом спитав водій. 

 — Київ. 

 — Ось бачиш! — посміхнувся він. — Ти щойно назвав столицю твоєї країни. До речі, я Печивко. 

 — Печивко?

 — Мій позивний. — Печивко крутнув кермо, і пікап вилетів на лісову дорогу. — В нас всіх була амнезія на початку. 

Пікап загальмував навпроти валуна: під ним сидів невідомий у кікіморі, що дбайливо тримав на колінах свою ЮАR - 10. 

 — А ось і Гід. 

Не чекаючи на запрошення, Гід застрибнув у багажник пікапа і постукав по кузову. Почувши стукіт, Печивко знову дав газу. 

 Вилетівши із лісу, Печивко скинув швидкість: 

 — Приїхали. Ласкаво просимо на Січ. 

Шлях попереду був перекритий спаленим БТРом. Крутанувши кермо, Певичко об'їхав перешкоду і зупинив машину навпроти заповнених землею габіонів. 

Переговоривши з вартовим, Печивко випросив у них блок цигарок. Давши газу, ми поїхали вглиб зруйнованого містечка. 

 — Більшість місцевих військові, хоча часом трапляються і цивільні. Навіть діти є. 

 Ніби в підтвердження слів Печивка на дорогу вибігли дітлахи. Вилаявшись, він різко загальмував і викрутив кермо в бік. Зупинивши машину, він відчинив двері:

 — Ви їбануті?! На дорогу хто сука дивитись буде?! 

Насваривши дітлахів, Печивко повернувся до машини. Ще раз вилаявшись, він завів двигун:

 — Трясця. Ще б трохи, і я їх розчавив. 

 Я мовчки дивився за видом із вікна: більшість будинків були розбиті, але частина була відбудована. Коло деяких будиночків навіть були свої городи. 

 Пікап зупинився навпроти напівзруйнованого поліцейського відділку. Відчинивши двері, Оскар закинув за спину свій АКС.