Розділ 8. Ігрова подія

Тим часом свято сонячного протистояння було вже в самому розпалі. Я їхав верхи на своєму ведмедеві, вчепившись обома руками в його густе хутро, аби не впасти. Його шерсть була м’якою і густою водночас. Кожен його крок віддавався стуком в моєму тілі. 

Як виявилось, у моїх петів не було імен. Богдан не дуже переймався цим. Мене це трохи здивувало. Коли я побачив список, який створив для мене помічник, то побачив лише прості надписи: "пет1", "пет2" і так далі. Ці назви були безликими, позбавленими будь-якої індивідуальності. Хоча чого ще я міг очікувати? Для нього це було просто грою, і навіть живі істоти, які мене оточували, зводилися для нього до рівня предметів. 

Тоді я спробував розсміятися з цього, сказавши сам собі:

——— Добре, що він мене не підписав "Дитина1".

Однак у душі з’явилося якесь неприємне відчуття. Я взагалі не розумів логіку його дій. Для нього цей світ здавався чимось простим. Він не переймався тим, щоб дати імена своїм петам, а мене це змусило задуматися над тим, чому він взагалі грає. Чому я тут? Чи є в цьому взагалі хоч якийсь сенс? Чи все це просто забавка, яка одного дня зникне, як і будь-яка інша гра? І щойно ми покинули місто, ці думки ще більше поглибилися. Я відчув, що маю дізнатися більше про нього. Зрештою, саме від нього залежить: житиму я чи ні? 

Він будь-якої миті може зруйнувати мою реальність і все те, над чим я працював останні дні. Хоча я навіть обличчя його навряд чи колись побачу.

——— Спробуй дізнатись, як у нашого гравця взагалі справи. Я починаю хвилюватись за нього, — сказав я помічнику, намагаючись приборкати свої тривожні думки.

Вони виникли якось раптово. Особливо після того, що сказала Ніка: 

——— Ти не винен, що вона померла…

Ці слова не давали мені спокою. Що вони означають? Що сталося в житті Богдана? Чому він взагалі почав грати? Ще й якийсь Максим чомусь почав йому заважати... Щось в цьому всьому було нечисто, і я мав хоч якось дізнатись, що саме. Можливо, так я нарешті зрозумію, чому одного дня я почав помічати, що знаходжусь в грі. 

——— Я спробую пошукати інформацію, — відповів помічник, — але поки нічого не обіцяю. Все ж таки мій функціонал досить обмежений. До того ж, мені може знадобитись багато часу. Не хочеться надовго залишати вас.

Я знав, що його можливості були обмеженими, але це все лише більше підсилювало моє почуття тривоги. Відсутність інформації була гіршою за будь-яку погану новину.

——— За мене не хвилюйся, — відповів я помічнику. — Здається, я нарешті розібрався, як тут все влаштовано. Якщо я не помиляюсь, то в цій грі все залежить від якості особистих речей і від петів, які в твоїй команді, а не від рівня, як я спочатку думав. Про навички теж можна особливо не перейматись, якщо у твого гравця 18-й ВІП. Єдине, що мені не зрозуміло: невже всі гравці погодились грати на таких умовах? Хіба це не є шахрайством?

——— З цього приводу можете не хвилюватись. Це — не шахрайство, — відповів помічник. — Все чесно і прозоро. 

Він на якийсь час замовчав, а потім додав:

——— Щодо гравців, то ні, не всі згодні з таким порядком. Після того, як розробники почали впроваджувати систему ВІПів, актив в грі дуже впав. Довелося навіть об'єднати кілька серверів.

Це було останнім, що сказав мій помічник перед тим, як зникнути. Після цього я кілька днів не буду чути його голосу. В його словах не було нічого особливого, але чомусь вони залишили по собі відчуття порожнечі. 

Можливо, це була тривога від того, що залишусь без порад і підтримки, але тоді, саме в ту мить, я відчував щось зовсім інше. Я насолоджувався тим, як вітер дув мені в обличчя. Його прохолода освіжала і приносила відчуття свободи. Пейзажі навколо мене змінювалися один за одним.

В цей момент я відчував себе повністю вільним, наче від усього світу залишився лише я і цей нескінченний простір, яким я керував.

Раптом, цей спокій порушив стрімкий рух біля мого обличчя. Сова з'явилася раптово. Її очі світилися від занепокоєння.

——— Господар, нас почали переслідувати! — вона махала крилами так, ніби хотіла летіти ще швидше.

Той самий вітер, що ще хвилину тому дарував відчуття свободи, тепер чомусь здався холодним і ворожим. Не вагаючись, я крикнув їй:

——— Розберися з ними!

Потім я повернув голову в бік песиголовця, що біг поруч. Його мʼязисте тіло рухалося плавно, як у дикого звіра, готового до атаки. 

——— Допоможи їй!

——— Слухаюсь, господарю! — відповів він мені. 

Після чого різко розвернувся в протилежний бік, готовий зустріти ворога. Його ікла блищали на сонці, а очі горіли жадобою вбивств.

Сова полетіла за ним. Вона швидко набирала висоту, готуючись до атаки. Я бачив, як вони зникли, і відчув, як напруга всередині мене почала зростати ще більше. 

До мене підбіг вовкулака. Його шерсть була злегка настовбурчена, а очі блищали від хвилювання.

——— А що мені робити, господарю?! 

——— Захищай мене! — намагався я приховати тривогу в своєму голосі, але моє серце билося так швидко і так голосно, що здавалося, ніби він міг це чути.

——— Слухаюсь!

Опівночі, коли свято розпочалось, нам сказали, що завданням цього року буде знайти якусь мавку, в якої ніби є чарівний посох. Цей посох потрібен, щоб врятувати світ від нападу темних сил. Але завдання виявилося набагато складнішим, ніж я міг собі уявити. Адже переможе той, хто першим приїде з цим посохом до міста. На час події гравцям можна вбивати один одного, незалежно від того, знаходяться вони на спеціальній арені чи ні. Безпечних зон більше немає…

Почався справжній хаос…

Я бачив, як гравці вбивали один одного з жорстокістю, якої раніше не зустрічав. Хтось робив це чисто із ігрового азарту, очікуючи отримати задоволення від бою. Хтось нападав, бо хотів заволодіти рідкісною річчю із інвентарю переможеного. Ці люди перетворилися на справжніх вбивць. Не обійшло це і мене. Хоча Ніка і сказала, що моє ім'я є першим в якихось списках, але знайшлося дуже багато гравців, які вирішили перевірити це особисто. Їхні очі блищали від жадібності та заздрості. Більшість з них були тими, хто ще не так давно вболівав за мене на арені. Це трохи лякало. Як же швидко можуть змінюватися люди, коли перед ними з'являється шанс отримати щось цінне!