Розділ 7. Весілля

Посеред великої просторої зали РАЦСу стояли наречений і наречена в розумних окулярах. Стіни залу були виконані зі скла, підсвіченого зсередини, що створювало ілюзію нескінченного простору. По периметру розташовувалися інтерактивні панелі, що відображали різноманітні сцени з минулого життя молодят. Високі стелі залу підсвічувалися яскравими голографічними візерунками, що плавно змінювали свої форми та кольори, створюючи ефект живого небосхилу. 

На підлозі зображення весняного саду оживало з кожним кроком наречених: трави розсовувалися, квіти розцвітали, а метелики злітали в повітря. У центрі залу розташувалася платформа, оточена приємним сяйвом.

Максим, взявши за руку Ганну, глянув на неї і запитав:

——— Ти готова? Розпочинаємо мультидзвінок?

Вона кивнула, і вони одночасно натиснули на кнопки на своїх окулярах. Зал потроху почав заповнюватися голограмами гостей. В самому кінці залу біля стіни з’явився і Богдан. Невдоволено зітхнув і, схрестивши руки на грудях, перевів погляд на двері. Ті відчинились. На порозі з’явилась робітниця РАЦСу в гарній синій сукні з оптичними вставками, що переливалися від кожного її руху. Тримаючи планшет, вона пройшла повз гостей і рушила в бік наречених.

Голографічні квіти, що прикрашали залу, реагували на її присутність, розквітаючи ще яскравіше. В повітрі зазвучала легка мелодія.

——— Ой, це так мило! — пролунав жіночий голос біля Богдана, пробуджуючи в ньому мимовільне почуття роздратування. — Я завжди на весіллях так плачу, так плачу… 

Її голос тремтів, наче вона справді відчувала всі ті емоції. Але Богдан тільки невдоволено повернув голову.

——— І тобі привіт, мамо. Що ти тут робиш? Максим і тебе запросив? — сказав він холодно і відсторонено, наче між ними стояла непробивна стіна. 

Інші гості все ще продовжували з’являтися.

Біля наречених розцвіла віртуальна квіткова арка. Її яскраві кольори контрастували з тінями на обличчях Богдана та його матері. 

Навколо арки заметушились штучні метелики. Крила блищали в променях світла, але Богдану було важко знайти в цьому радість. Він дивився на свою матір, яка саме в цей час дістала хустку з кишені. Її рухи були повільними і виразними, наче вона намагалася затримати час. Почала витирати сльози.

——— Ну, чого ж ти так відразу? — намагалась вона додати розпачу до свого голосу. — Стільки років не бачились! Я так багато хочу тобі сказати!

——— То чого ж жодного разу не подзвонила і не запитала, як у мене справи? Невже зовсім не було вільного часу через нового коханця? Скільки йому років на цей раз? Він хоча б школу закінчив?

——— Послухай, — спробувала вона зупинити його словесний напад, — я чудово розумію, що ти ніяк не можеш зрозуміти, чому я подала на розлучення після 20 років шлюбу з твоїм батьком, але Серхіо ні в чому не винен.

Її голос тремтів. Вона сподівалася, що Богдан хоча б частково зрозуміє її і пробачить. Але Богдан посміхнувся, і ця посмішка була скоріше виразом зневаги, ніж радості. В його очах були холод і відчуженість.

——— То тепер це Серхіо, — прозвучали з його губ слова, наповнені глузуванням. — І скільки йому років? Наскільки він молодший за мене? Він хоча б повнолітній, твій Серхіо?

——— Припини так розмовляти з матір’ю! Хіба я так тебе виховувала?

Богдан здивовано глянув на немолоду жінку, що стояла поруч. В його очах раптом виникли біль і розчарування, ніби він намагався зрозуміти, як його власна мати могла так вчинити. В погляді читалася суміш гніву і відчаю. Він ніяк не міг зрозуміти, чому вона залишила батька. Він би точно не залишив свою кохану, аби тільки в них був шанс бути разом. Та шансу не було. Вона загинула пʼять років тому, залишивши його самого. Всередині відразу ж виникла порожнеча, яку могла заповнити тільки гра. Але цього, схоже, ніхто не розумів…

Його мати дістала хустку з кишені і глянула на наречену, пошепки додавши:

——— Йому 22.

Ці слова прозвучали тихо, але від цього не стали менш важливими. Вона знала, що не зможе змінити минуле, але сподівалася, що зможе знайти хоч якусь нитку до примирення з сином. Сподівалася, що Богдан зможе побачити її щирість і зрозуміє, що вона також хоче бути частиною його життя.

Та Богдан знову невдоволено зітхнув і перевів погляд на нареченого. Він відчував, як його гнів починає вщухати, але все одно не міг нічого забути.

Сам Максим же здавався щасливим. Він тримав Ганну за руку і дивився на робітницю РАЦСу, яка читала з планшета стандартний текст:

——— Кохання є дарунком, який іноді забувають розгорнути, тому тримайте його міцно. Вірте, що шлюби плануються на небесах, але і вам по плану ще треба гарно попрацювати, аби народилася справжня сім’я. Життя — це океан, а ви в ньому — два човники. У воді вам часто будуть зустрічатися акули, підводні скелі та пірати. Тому для вдалого плавання тримайтеся разом і по черзі несіть вахту.

——— Як же це романтично, — знову зітхнула мати Богдана.

Її очі блищали від сліз, а голос тремтів від емоцій. Вона дивилася на молодят, немовби це був найважливіший момент у її житті, і відчувала справжнє щастя за них. 

——— Як же це нудно, — відповів їй Богдан. — Скоріше б вже пограти.

Його голос був пронизаний незадоволенням. Здавалося, що його терпець урвався, і йому не хотілося більше бути частиною цього дійства. Його слова були, як холодний душ для матері. Вона сховала хустку і якось дивно глянула на нього.

——— В чому справа? — спитав Богдан, помітивши її зміну в настрої. 

Він відчував, що щось не так, але не міг зрозуміти, що саме.

——— Ні в чому, — опустила вона очі і трохи відвернулась від нього, намагаючись уникнути його погляду. 

Її голос був слабким, і вона відчувала, як серце стискається від важких думок. Вона не хотіла, щоб Богдан дізнався правду, але знала, що не зможе приховувати це довго.

——— Мамо? — обійшов він її і встав з іншого боку. — Ти щось приховуєш від мене?