Розділ 23. Справа «Технаря»

Андроїд вивчав посвідчення Ніки, кидаючи недовірливий погляд в її бік. Його металеві пальці трохи поскрипували, коли він обережно повертав документ, перевіряючи кожну дрібну деталь.

— То ви адвокат? — раптом запитав він.

Його голос звучав досить натурально, хоча в ньому бракувало людського тепла. Штучний інтелект, що керував ним, аналізував кожне слово, кожен рух, скануючи Ніку у фізичному та емоційному плані. Її посмішка вже була проаналізована й класифікована як спроба встановлення довіри.

— Так, усе правильно, — відповіла вона, змусивши себе усміхнутися ще раз.

Майже миттєво її розумні окуляри видали попередження про те, що пульс сильно прискорився. Проте вона закрила його, не бажаючи привертати зайвої уваги андроїда. Бо знала: навіть цей маленький жест міг бути розцінений як підозрілий.

Андроїд і справді на мить завис. Його внутрішні процесори аналізували відповідь. Він залишався абсолютно нерухомим, а повітря навколо здавалося важким через тишу, яку переривало лише слабке гудіння його моторів.

— Але ж ви адвокат у сімейних справах. Навіщо зустрічатися із затриманим під номером 313-065?

Кожне його слово було настільки бездоганно вимовлене, що відчувалося, ніби він не просто розпитує, а обчислює ймовірність того, що вона може брехати.

— Згідно зі статтею 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», адвокат має право здійснювати адвокатську діяльність у всіх видах правовідносин, включно з кримінальними справами, за умови, що має відповідну ліцензію та був зареєстрований у Єдиному реєстрі адвокатів України, — чітко відповіла вона.

Андроїд нахилив голову під незвичайним кутом, і його електронні очі зосередилися на Ніці ще пильніше. Здавалося, що в цю мить його системи обробляли десятки параметрів, перевіряючи правдивість її слів.

— І у вас є така ліцензія? — знову запитав він, і його очі тепер світилися ще сильніше.

— Є, — впевнено кивнула вона.

— Я маю перевірити цю інформацію.

Металеві суглоби кінцівок андроїда ледь чутно клацнули. Він рушив до важких залізних дверей і відчинив їх з виразним шипінням гідравліки. Коли двері знову зачинилися за його спиною, важка тиша опустилася на ґанок. Ніка залишилася сама. Лише патрульні дрони невпинно кружляли над слідчим ізолятором.

Один із них раптом опустився нижче. Його камера сфокусувалася на Ніці. Але вона лише зітхнула. Тонкий промінь лазера пробіг по її силуету, скануючи кожен сантиметр її тіла. Це викликало в неї легке роздратування. До тих, що літали по Києву, Ніка вже давно звикла і не звертала на них уваги. Але ці були надто активними. Ще й втома давала про себе знати. Щоб зустрітися з тим, на кого вказав Санні, їй довелося їхати чи не через усю Україну, перенісши всі заплановані зустрічі на інший день. Із собою дівчина взяла тільки планшет та розумні окуляри. Усе інше здавалося зайвим і недоречним у дорозі.

Слідчий ізолятор виглядав як неприступна фортеця. Високий паркан із вбудованими плазмовими прожекторами огортав територію з усіх боків. Зверху, над цим парканом, височів захисний купол — мерехтливе, майже прозоре енергетичне поле, яке блокувало будь-які спроби перехоплення або передачі інформації. Це було технологічне диво, спроєктоване для ізоляції будь-яких цифрових потоків. Невидимі силові бар’єри доповнювали купол, блокуючи навіть найменші сигнали. Спецтехнології вивели це місце на рівень, де будь-яка хакерська атака чи втручання були неможливими. Тут панувала повна тиша.

Весь ізолятор функціонував на базі розпізнавання облич, безконтактного сканування ДНК і кібербар'єрів, що робили цей простір недосяжним для зовнішніх чинників. Планшет Ніки був безсилим у такому просторі — жодна мережа, жоден сигнал не могли проникнути сюди.

Коли двері із шипінням відчинилися, з них вийшов андроїд. Його металеве обличчя було абсолютно беземоційним, а його рухи — надто плавні й точні, щоб бути людськими. Він повернув посвідчення Ніки й промовив холодним, але трохи м’якшим тоном:

— Ідіть за мною.

Вони йшли довгим коридором. Підлога, зроблена зі спеціального шумопоглинального матеріалу, лише ледь чутно видавала звуки під кроками. Світло над ними мерехтіло холодним, білим відтінком. Металеві стіни коридору відбивали слабке світіння енергії, що текла крізь прозорі панелі уздовж стелі, живлячи бар'єри та інші системи захисту.

Зрештою увійшли до невеликої кімнати. Її простір був простим, але водночас тривожно технологічним: кімната мала двоє дверей, і міцне скло посередині розділяло її на дві частини. Воно було прозоре, але з певним відблиском, який свідчив про його надпотужність. Це був ще один бар’єр, здатний витримати будь-яку атаку. Світло над ними миготіло так само холодно, як і в коридорі.

Невеликі металеві столики стояли біля скла з обох боків, а за ними — пара стільців. У кожному кутку кімнати були андроїди зі зброєю. Їхня присутність була тихою, але вони уважно спостерігали за всім, готові втрутитися в разі найменшої загрози.

Ніка мовчки сіла на стілець. Її пальці нервово стукали по екрану планшета, намагаючись упоратися з тягарем ситуації.

Коли двері з іншого боку кімнати відчинилися, у простір увійшов чоловік у тюремній уніформі — худорлявий, зі стомленим обличчям. Його погляд ковзнув по Ніці, різкий і оцінювальний, перш ніж кинути:

— Ви — не мій адвокат.

— Ні, — відповіла Ніка.

Голос був спокійний, але з ноткою прихованої тривоги. Вона встала й підійшла ближче до скла, відчуваючи, як кожен її рух посилює напругу в повітрі.

— Я прийшла, щоб дещо запитати. Мене звати Ніка.

Чоловік на іншому боці кімнати втупився в планшет Ніки з легким невір'ям, що промайнуло в його очах.

— Борис, — із деяким сумнівом представився він. — Що ви хочете дізнатися? Я гадав, що преса вже все розповіла. Вони навіть псевдонім мені вигадали — Технар. Хоча з технікою я завжди був на «ви». Ніколи не розумів, як і що воно там працює.