Розділ 21. Нові труднощі

Я зупинився на мить і поглянув на свою руку. Усередині мене вирувала справжня буря емоцій. Голос Ніки так і лунав у моїй голові. Кожне її слово різало мене, мов ніж:

— Я завжди буду на твоєму боці.

Чому ж тоді від цих слів так сильно болить серце? Я ж сам відштовхнув її. То звідки взялося тепер це відчуття порожнечі? Хіба не вона першою сказала, що не хоче мене бачити?

Мої сумніви завжди переслідували мене, навіть коли я намагався переконати себе в правильності своїх рішень. Проте я завжди в чомусь сумнівався. Діяв упевнено лише тоді, коли йшов наперекір чомусь або комусь. Замкнений у собі меломан, що слухав переважно стару українську музику... Я так і не знайшов свого місця в реальному світі. І коли життя в ньому стало для мене нестерпним, я вирішив, що тут, у грі, зможу втекти від усього. Але тепер, стоячи тут, чому ж мені так погано? Хіба я не зробив правильний вибір?

Колись Ніка була для мене рятівним колом. Вона дарувала мені відчуття спокою. Але одного дня вона відмовилася від мене. Після того, як я сказав, що не підходжу їй. Я не хотів, щоб вона бавилася зі мною, не хотів бути жалюгідним. Я знав, що вона залишалася поруч лише через жалість. А я не хотів, щоб мене жаліли. Я хотів бути коханим. Хоч раз у житті. Хоч кимось. Хіба це було так багато? Чи, може, я просто був одним із тих, кого неможливо любити? Що насправді Ніка думає про мене?

— Сумніваюся, що це любов...

Відчуття самотності огорнуло мене. Чи це був мій страх? Страх втратити її? Страх, що вона одного дня просто зникне з мого життя?

За моєю спиною пролунав глибокий голос Біра. Його тихий, але турботливий тон прорвався крізь мої думки і змусив повернутися до реальності:

— Все гаразд, господарю?

Як завжди, я скинув з обличчя важкий вираз і натягнув знайому всім посмішку. Вона не дійшла до моїх очей, але цього, схоже, ніхто не помітив. Усередині мене щось тріщало, ламалося, але я не міг дозволити собі бути слабким. Я вже втомився від цього стану.

— Так, просто подумав, що в нас давно не було дружнього бою, — відповів я, повертаючись до Біра та решти команди.

Їхні погляди були зосереджені на мені. Вони чекали команди. Їхня відданість була беззаперечною. І хоча я цінував це, цього було недостатньо. Це не те саме, що мати поруч людину, яка розуміє тебе без слів, яка знає, що відбувається у твоїй душі, навіть коли ти мовчиш. Однак у мене, мабуть, ніколи не буде такої людини...

У той день я зрозумів це настільки ясно, що з сумом витягнув меч зі свого інвентарю. Моя голова запаморочилася від спогадів про Ніку, про її голос, про те, як сильно я потребував її поруч, але тут, у цьому світі, у мене була лише гра.

— Нападайте всі разом! — кинув я виклик, намагаючись знайти хоча б у бою якусь розраду.

— Бійка! Бійка! — радісно застрибала на місці Фіра, змахуючи своїми величезними крилами.

Її ентузіазм був заразливим. Вона кинулася на мене з небувалою швидкістю. Її лапи наче роздирали повітря. Кожен рух був спрямований лише на те, щоб зловити мене зненацька. Вона була схожа на бурю, яка не залишала і шансу на втечу. Доводилось швидко відбивати її удари мечем. Від сили її атак віддавало у плечі, але я не зупинявся, продовжуючи оборонятися. Кожен рух був майже автоматичним. Зрештою, я вистрілив із самопала в її крило. Гучний постріл пролунав у тиші, і Фіра впала на землю.

— Я сказав: нападайте всі разом! — закричав я з більшим натиском.

Цей крик був не лише викликом, а й благанням. Я потребував відволікання. Потрібен був рух, бій, хоч щось, щоб вирватися зі своїх роздумів про Ніку. Якби я тільки міг перестати відчувати взагалі... Ці емоції палили мене зсередини, не даючи дихати. Більше атак! Мені потрібно більше атак! Мені потрібен бій, після якого боліло б усе тіло! Зробіть мені вже хоча б хтось боляче!

Ніби почувши моє прохання, Ланселот і Скай несподівано обмінялися поглядами. Їхня координація була бездоганною. Ланселот випустив свої довгі кігті й миттєво кинувся на мене, немов стріла. Його атаки були швидкими й потужними. Кігті свистіли в повітрі з такою швидкістю, що кожен удар міг бути смертельним. Моя кров почала кипіти. Я відчув, як адреналін ударив мені в голову, і почав сміятися. Я відчував кожен порух своїх м'язів, і це було чудово. З кожною секундою атаки песиголовця ставали все лютішими, наче він намагався затопити мене в хвилі своєї агресії.

Тим часом Скай, перетворившись на вовка, видав завивання, яке луною розійшлося по всій окрузі. З-під землі почали з'являтися інші вовки. Вони були схожі на привидів, що оточували мене з усіх боків. Червоні очі вовків горіли, наче лють самого Ская передавалася їм. Їхнє гарчання злилося в єдиний хор. Здавалося, що виходу не існує. Я знову засміявся.

Мені доводилося тримати фокус на Ланселоті, одночасно відстрілюючи вовків, що підходили все ближче. Кожен постріл був точним. Кожен ворог падав, але вони продовжували з'являтися. Рука стиснула меч сильніше, намагаючись стримати Ланселота. Інша рука щосили намагалася втримати самопал. Доводилося часто крутити головою, прислухаючись до кожного звуку. Утримувати фокус на Ланселоті ставало все складніше. Але врешті-решт, усе звелося до того, що з усіх вовків залишився тільки Скай, який кружляв навколо мене, чекаючи слушного моменту. Він був схожий на хижака, що з насолодою спостерігав за своєю жертвою.

А потім сталося те, чого я зовсім не очікував. Щось величезне й важке звалилося на мене згори. Від раптового удару мені перехопило подих, а масивне тіло Біра притиснуло мене до землі.

— Підкорися мені! — пролунав тоді голос Ланселота, немов грім серед ясного неба.

Його очі засяяли магічним світлом, і я відчув, як сила, що виходила від нього, почала впливати на мене. Його воля пронизала мене. Моє тіло почало гнутися під цією силою. Рука сама потягнулася до пістолета. Я намагався чинити опір, але мої пальці вже стискали рукоять. Дуло спрямувалося прямо на мене. Я не міг нічого з цим вдіяти. Моє тіло було під контролем Ланселота, а я безпорадно спостерігав за тим, як палець торкається курка. Ще мить — і постріл би завершив усе.