Розділ 22. Лікарня

Максим стояв перед лікарняним ліжком, до якого було підключено справжню мережу кабелів і різних інтерфейсів. На ліжку лежало тіло Богдана. Непритомне і бліде. Воно з кожною секундою було все більше схоже на машину, ніж на живу людину. Його шкіра відбивала холодне світло і була майже прозорою. Пластикові трубки і металеві голки впивалися в тіло, утримуючи його в стані штучного життя.

М'яке світло неонового підсвічування заливало палату, відбиваючись від хромованих поверхонь медичних пристроїв. Вентиляційні системи з ледь помітним шурхотом витягували з повітря рештки органічних запахів, роблячи простір стерильним і позбавленим будь-якого тепла. Повітря здавалося настільки чистим, що навіть дихати було важко.

Тут ніколи не бувало темно. Штучне освітлення, налаштоване на ідеальний баланс, створювало ілюзію теплого літнього дня. Він не мінявся, не проходив, і не залишав за собою нічого справжнього. Це був лише фон для постійної присутності машин…

Та несподівано позаду Максим почув, як автоматичні двері палати тихо розсунулися, і всередину хтось потрапив. Він відразу впізнав її кроки, легкі і невпевнені. Вони викликали тихий шурхіт по стерильній підлозі...

——— Все ж таки прийшла? — голос Максима був тихим, але кожне слово звучало так, ніби він не розмовляв, а віддавав команди. — Його стан стабільний. Лікарі зробили вже все можливе. Тепер потрібно просто чекати. Можливо, він прокинеться ... на днях.

Ніка обережно наблизилася до ліжка. Її серце стискалося з кожним кроком. Металеві поручні, до яких вона доторкнулася, здалися холодними і ворожими. Пальці тремтіли. Та все ж вона провела рукою по ногах Богдана. Жодної реакції. Ні спалаху на моніторах, ні навіть натяку на життя в його тілі. Тільки ритмічне пікування кардіомонітора...

——— Навіть не запитаєш, де його знайшли і що він намагався з собою зробити?

Голос Максима був напруженим. Кожне його слово було просякнуте болем і гнівом. Його кулаки міцно стиснулися тільки-но він побачив Ніку, але він намагався втримати себе від вибуху. Ніка навіть не наважувалася підняти очей на нього. Вона продовжувала дивитися на непритомне тіло на ліжку, намагаючись зібрати сили, щоб відповісти.

——— Це вже не має жодного значення, — нарешті, сказала вона. — Головне, що йому вчасно надали медичну допомогу.

Вона навіть спробувала посміхнутися, але її губи тремтіли. Посмішка вийшла неприродною, порожньою. Вона не принесла ні тепла, ні полегшення. Це була лише маска, яку вона вдягла, щоб приховати власний біль. Проте Максим помітив це. Його очі, сповнені відчаю і безпорадності, застигли на Богдані. Він сів поруч із ліжком, важко зітхнувши.

——— Це ти винна в тому, що сталося. Ти обіцяла подбати про нього. Казала, що твого кохання вистачить на вас двох! А я... я вірив тобі. Дурень!

Його слова прозвучали так холодно, що у Ніки по спині пробігли мурашки. Вона не могла більше витримати його погляду, винувато опустивши очі. Тягар провини нависав над нею, мов темна хмара, з кожною секундою наближаючись до грози.

——— Ніхто не може знати, що відбувається в голові іншої людини, — спробувала вона виправдатися.

Її слова прозвучали безсило, невпевнено. Вона знала, що вони не заспокоять Максима, але більше не мала, чим себе захистити. І, ніби відчувши це, Максим раптово вскочив на ноги. Його рухи були різкими, а голос прорізав повітря, як лезо:

——— Саме тому ми мали його відвезти до спеціалістів, а не гратися в самолікування!

Його крик пройняв Ніку до самого серця. Вона відчула, як холодний страх пронизував кожну клітину її тіла. Здавалося, що навіть повітря в палаті стало важчим. Воно ніби тиснуло їй на груди... Погляд зупинився на очах Максима. Вони були повні ненависті. Від цього все всередині стислося ще більше. Почуття провини, змішане з нестерпним болем, обпікало її зсередини. Майже не контролюючи своїх слів, вона прошепотіла:

——— Я... я, мабуть, піду.

Її голос тремтів. Усі її інстинкти кричали про одне — втекти якнайшвидше, зникнути, сховатися від цієї реальності, від цієї палати, від цього погляду…

——— Так, тобі краще піти і більше сюди не приходити. Інакше я тебе вбʼю.

Ці слова Максима відлунювали в її голові, викликаючи нестерпний страх. Вона ривком кинулась до автоматичних дверей, щоб залишити палату. Але тільки-но двері розсунулися, як на підлогу біля її ніг впали рукавички. Вона підняла їх і здивовано подивилася на Максима. Той навіть не глянув у її бік. Просто нервово хитався на стільці вперед-назад, повторюючи один і той самий рух.

——— Вони були на ньому, коли його знайшли. Просто забери їх, щоб я більше їх не бачив. 

Але ледь вона вийшла за двері, і враз тишу палати порушив інший звук. Хтось знову увійшов. Максим не обернувся. Він був переконаний, що це знову Ніка. Гнів раптово спалахнув, немов пожежа, і він, схопившись на ноги, вигукнув:

——— Хіба я не казав тобі, щоб ти більше не приходила?!

Його злість була настільки сильною, що змусила його дихати важко і нерівномірно. Але замість Ніки перед ним стояв Олександр Володимирович. Погляд старого був сумним і стомленим, навіть трохи безнадійним. Він підійшов до ліжка і тихо, майже з благоговінням, провів рукою по голові сина, а потім взяв його за руку, ніби намагаючись вловити бодай слабкий відгук життя.

——— Я хотів би хоча б іноді бачити його, — тихо сказав він, поглядаючи на Максима.

Після короткої паузи додав, трохи піднявши голову:

——— Наскільки ж збожеволів наш світ, якщо батьки змушені ховати своїх дітей!

Максим подивився на Олександра Володимировича, і в його очах на мить промайнуло здивування. Його серце на мить завмерло, а всередині виникло незвичне почуття — суміш співчуття і провини. Це було незвично, бо більшість його емоцій за останній час зводилися лише до люті й розпачу. Йому хотілося відповісти щось заспокійливе, але слова здавалися порожніми й недостатніми. Вдихнувши глибше, він сказав: