Розділ 19. Початок бурі

Все почало танути, і за мить я відчув холодну підлогу під собою. Стеля храму повільно поверталася в моє поле зору. Я лежав на кам'яних плитах, безсилий, нездатний поворухнутися. Перед очима були тільки розмиті контури. Навіть тіні викривлювалися. Я хотів щось сказати, але губи не слухалися. Вони зовсім не рухалися. І тільки сльози потекли по щоках.

— Та що з тобою?! — кричала Ніка.

Її голос був сповнений паніки. Він ніби роздирав простір навколо, але я міг лише безсило слухати. Моє тіло відгукувалося лише тремтінням. Кожен мій м'яз був напружений, наче зіщулений від холоду. Розум так і завис десь між двома реальностями, не належачи повністю жодній з них.

Коли я нарешті прийшов до тями, перше, що відчув — тепло її рук. Моя голова лежала на колінах Ніки, а її пальці обережно торкалися мого волосся. Я відчував їх рухи, але все ще не міг повірити в те, що сталося. Повітря було насичене пилом і холодом храму, від якого на шкірі виступав легкий морозець. Моє дихання поволі приходило до ритму...

Трохи далі, біля вікна, стояв Ланселот. Він спостерігав за всім спокійно, як завжди, схрестивши руки на грудях. Поруч із ним щось щебетала Фіра, але він лише кивав їй у відповідь, не відриваючи погляду від мене.

Далі, в тіні стіни, сидів Бір.

Раптом перед очима з'явився Скай. Він кинувся до мене і гарячим шорстким язиком почав облизувати мої щоки.

— Фу, залиш його! — крикнула Ніка, і Скай неохоче відступив.

Тільки після цього він перетворився назад у людину. Його тіло змінилося практично на очах. Він схилився до мене і взяв мою руку.

— Я такий радий, що з вами все гаразд, господарю! — сказав він, дивлячись на мене своїми відданими очима.

Скай справді виглядав стурбованим, і його слова наче пробудили решту. Усі підступили ближче, але, здавалося, не наважувалися сісти. Їхні погляди очікували пояснень. Та я все ще не знаходив слів. Тільки повільно витягнув свою руку з долоні Ская і почав роздивлятися її, ніби вперше бачив власні пальці. Вони були мої, але водночас відчуття було іншим — ніби я перебував у чужому тілі.

Мої роздуми перервала поява Санні. Він увірвався до храму, наче суддя, готовий виголошувати вирок.

— Це ще що за номер? — його голос просто дзвенів від обурення. — Хіба ми не домовлялися, що ви будете себе добре поводитися?

Я поглянув на нього. В голові почали з'являтися спогади. Картинки швидко змінювали одна одну. Я бачив, як розмовляв з якимось пристроєм на кухні, чуючи цей самий голос: його звичні зауваження, іронічні коментарі, розмови про майбутнє...

— Санні, це ти? — запитав я, все ще не до кінця вірячи своїм очам.

Його вигляд був ідеальним, навіть занадто бездоганним. Але що мене здивувало найбільше, так це те, наскільки реальним він був. Я раніше сприймав його лише як голос із пристрою, але тепер він стояв тут, на порозі храму, і, хоч і був механічним, виглядав набагато жвавіше, ніж будь-яка жива істота.

Проте Санні не поділяв мого здивування. Він протер очі і сів навпочіпки прямо переді мною.

— Чому ж з тобою завжди стільки проблем? — запитав він, втупившись у мене поглядом, який був сумішшю осуду й розчарування.

Я не зміг стриматися і засміявся.

— Але ж у нас були й добрі часи! — спробував я розвеселити його. — Пам'ятаєш, як ми співали разом на кухні: «Веди мене в храм! Я стану на коліна твоєї брехні. Я розкрию свій гріх, тому заточуй ножі. Я приймаю безсмертну смерть. Мій Бог, мою душу візьми! Веди у храм!»

Я проспівав доволі добре, але Санні різко схопився на ноги. Його погляд забігав навколо, ніби він шукав щось, що могло б пояснити мій стан. Його очі так і сканували всіх, кого бачили.

— Ну, чого ти? — спробував я підвестися. — Це ж пісня Enleo! Ти сам колись казав, що вона тобі подобається!

Проте Санні зробив кілька кроків назад, наче намагався втекти від чогось невидимого. Його спина притиснулася до стіни. В його очах з'явився страх. І, зрозумівши це, я перевів погляд на Ніку. Її обличчя також зблідло. У погляді з'явилася тінь недовіри. Здавалося, я сказав щось, чого не повинен був знати. Щось небезпечне й непередбачуване, що виринуло з глибин моєї свідомості, і це не давало спокою всім навколо.

Схопившись за голову, я повільно підвівся на ноги. Мої рухи все ще були напружені, але я відчайдушно змушував себе рухатися. Кожен крок супроводжувався відчуттям нестійкості, ніби підлога під ногами могла зникнути будь-якої миті. Голова ще паморочилася.

— Нагадай мені, куди ми їхали? — звернувся я до Біра.

Він відреагував миттєво:

— Шукали мавку, господарю.

— Чудово, продовжимо пошуки, — пробурмотів я, роблячи вигляд, що все під контролем.

Моя рука сама потягнулася до зброї. Пальці перебирали порох і перевіряли заряд, але насправді я дивився не на зброю, а на своїх товаришів. Їхні очі були наповнені тривогою і неприхованою підозрою. Вони мовчазно очікували, що я зроблю далі. Ця тиша тиснула на мене. Щось у їхніх поглядах було не так. Занадто багато недомовленостей. Занадто мало довіри.

— Відкрити мапу! — сказав я голосно, намагаючись відволіктися.

Та нічого не сталося. Це почало дратувати. Моє серце раптом забилося швидше. Пульс пришвидшився. Піт холодними краплями збіг по спині. Та скільки б я не повторював команду, нічого не змінювалося.

— Код 352, чорт забирай! — вигукнув я, втрачаючи терпіння.

І раптом мапа все ж з'явилася. Великий прозорий екран розгорнувся переді мною, повиснувши в повітрі. Він показував наші координати на знайомій місцевості. Я мимоволі зітхнув з полегшенням. Напруга почала трохи спадати. Нарешті, хоч якась частина цієї реальності ще слухається мене...

— Ну, хоча б чити працюють, — сказав я тихо, ледь помітно посміхаючись. — Чи надовго тільки?

Мапа світилася переді мною. Я водив пальцем по її поверхні, прокручуючи і збільшуючи різні області. Мій погляд блукав у пошуках чогось нового — можливо, печера, якої раніше не було на карті, або ліс, що раптом змінив своє розташування. Або, можливо, якесь нове болото, яке могло приховувати сліди мавки?