Розділ 17. Тимчасове перемирʼя

Одного разу, встаючи після чергової нічної сесії, він зрозумів, що його холодильник повністю порожній. Відчувши гостру потребу в їжі, Богдан набрав батька і попросив трохи грошей. Батько погодився, але з однією умовою: передасть гроші особисто в руки.

Змусивши себе одягнутися, Богдан вийшов з квартири. У місті панувала звична атмосфера — неонові вивіски миготіли у вологому повітрі, дрони патрулювали вулиці, а андроїди безупинно працювали, виконуючи свої завдання. На щастя, на вулиці було тепло — електронні термодисплеї, вбудовані в будинки, показували комфортну температуру. Місто жило своїм життям…

Олександр, його батько, чекав на нього в одному з кафе під літніми шатрами. Кафе було оточене голографічними панелями, що показували рекламні ролики нових моделей андроїдів та віртуальних ігор. Богдан нерішуче наблизився…

— Як ти взагалі? — спитав Олександр Володимирович, простягнувши руку синові.

— Та наче все добре, — знизав плечима Богдан.

Його голос був глухим, позбавленим емоцій, наче він говорив не сам за себе, а від імені когось іншого. Усередині нього панувала буря, але він уперто не дозволяв їй вирватися назовні. Його очі, здавалося, вже не бачили реальності, що оточувала його, наче він просто існував на межі між світами.

— А от я в цьому не впевнений, — відповів Олександр, зітхнувши з важким серцем.

Його очі, пронизливо вдивляючись у сина, без упину оглядали кожну деталь: виснажене тіло, бліде обличчя, запалі щоки, темні кола під очима. Олександр бачив набагато більше, ніж його син міг би уявити. За зовнішнім виглядом Богдана він відчував глибоку внутрішню втому й відчай, що так повільно, але нестримно руйнували його сина. Він хотів вирвати Богдана з цього порожнього, холодного світу, який поступово поглинав його.

Зітхнувши ще раз, Олександр Володимирович замовив велику піцу. Намагався знайти привід продовжити розмову. Погляд знову ковзнув по сину — йому було боляче бачити, як Богдан поступово віддаляється від реального світу.

— Я намагався до тебе додзвонитися, — почав він, намагаючись зберігати спокійний тон, — але чомусь кожного разу на дзвінок відповідає Ніка.

— Так, вона доволі часто приходить до мене: щось готує, прибирає. Іноді ми просто граємо разом або дивимося якийсь старий фільм, — відповів Богдан.

— Це називається дружина, — посміхнувся тоді Олександр Володимирович.

Богдан застиг. Його очі на мить розширилися від здивування. Мозок ніяк не міг одразу обробити цю думку.

Вони мовчали, навіть коли піца з'явилася на столі. Ніхто не міг знайти потрібних слів. Спогади про минуле, про те, що було до його занурення у віртуальний світ, почали накочувати на Богдана важкими хвилями. Олександр зітхнув, помітивши це, і, за деякий час, почав говорити першим:

— Послухай, Аліни вже два роки немає. Ти маєш повне право розпочати нові стосунки. Це не буде вважатися зрадою. А навіть якщо й так, що з того? Вона постійно тобі зраджувала! Важко навіть сказати, скільки в неї чоловіків було, окрім тебе. Аліна була ще тією...

— Припини! — схопився раптом Богдан на ноги. — Припини так казати про неї! Я ж кохав її!

Тоді всі обернулися на різкий рух і крик Богдана. Його батько, відчуваючи, що кожен навколо дивиться на них, жестом вказав Богдану на стілець.

— Сядь, будь ласка, — сказав Олександр спокійним, але наполегливим тоном.

Богдан, все ще киплячи від емоцій, неохоче сів. Його руки тремтіли, а очі були наповнені не тільки злістю, але й глибоким болем, який він намагався приховати. Серце билося швидко. Голова була важкою від думок і спогадів. Він не хотів, щоб його почуття до Аліни знецінювали. Він не хотів визнавати, що все було дарма…

— Колись тобі доведеться прийняти реальність, якою б болісною вона не була для тебе, — тихо сказав Олександр Володимирович.

Почувши це, Богдан глянув на нього з-під лоба, повільно нахиляючи голову вниз, як дитина, яка не хоче чути сувору правду. У глибині його душі зароджувалася боротьба.

— Мені не потрібна така реальність, — пробурмотів він собі під ніс.

Він знав, що в реальному світі його чекали біль, розчарування і самотність, тож єдиним, що тримало його на плаву, була гра. Його ноги самі привели його до PlayStation. Він узяв її в руки, відчуваючи, як її холодний, гладкий корпус заспокоює його нерви.

— Ніхто мене не розуміє, — пробурмотів Богдан, затягуючи ремені на руці, щоб консоль не впала.

Несподівано посеред екрану з'явилося нове вікно, і він на мить завмер. Це був рекламний банер із підписом: «А ти хочеш потрапити до своєї улюбленої гри?»

Він навіть не думав. Просто натиснув «Так», і світ довкола нього зник. Світ, у якому не було більше сенсу, де він втратив усе, що любив. А потім він опинився тут, у цьому лісі, у самій гущі своєї улюбленої гри. Тепер він був не просто гравцем, а частиною її історії. У нього було нове тіло, нові друзі, і він був головним героєм. Тут він міг контролювати все, що відбувалося навколо, але... з’явився Санні, і все знову пішло шкереберть.

Та навіть після того, як Санні мені все розповів, я все одно не міг зрозуміти мотивів Богдана. Мій мозок просто відмовлявся це робити. Мені було важко асоціювати себе з кимось подібним до нього.

— Які в нього проблеми? — волав я, стоячи на колінах посеред густого, темного лісу.

Нездатність Санні до справжніх емоцій тільки посилювала мою тривогу. Я почав повільно відповзати назад, відчуваючи, як холодний піт покривав мою шкіру. Темні, покручені стовбури дерев, здавалося, спостерігали за нами. Їхні гілки хиталися, наче віщуючи щось лихе.

— Скай! Ланселот! Бір! Фіра! Усі до мене! — крикнув я, не відводячи очей від андроїда.

Першим прибув Бір. Його масивне тіло, вкрите густою темною шерстю, майже миттєво з'явилося з-за дерев. Він підійшов до мене і легко посадив на спину, ніби я був маленькою іграшкою.

Скай, перетворившись на величезного вовка, здійняв голову і завив так, що здавалося, сама земля відгукується на його клич. За мить десятки вовків виринули з темряви між дерев. Їхні очі світилися, наче вогні. Але андроїд залишався непорушним. Його погляд був повністю зосереджений на мені. Він просто мовчки підняв руку — і всі вовки миттєво впали на землю.