Розділ 2. Вибір гравця

Прокинувшись, я повільно розплющив очі й подивився навколо. Було тихо. Я продовжував прислухатися, намагаючись зрозуміти, чи точно сам удома. Жодних звуків, крім власного дихання, не було чути. Серце гучно билося. Думки безладно метушилися в голові.

Я пильно вдивлявся в кожен куток кімнати, вишукуючи найменший натяк на чиюсь присутність. Але відсутність знайомих кроків чи голосів підтвердила мої підозри: я був сам. Нікого більше не було. Тож я видихнув, відчуваючи полегшення. Повільно підвівся. Потім сів на краю ліжка і звернувся до свого помічника:

— Як узагалі рівень рахується? Учора ти розповідав мені про інвентар. А як щодо рівнів і одиниць досвіду?

— Досвід дається за вбивство монстрів, виконання завдань або отримання чергового досягнення. Щоб перейти на наступний рівень, потрібно зібрати 2000 одиниць досвіду.

Я уважно слухав відповідь, схилившись трохи вперед. Несподівано відчув, наче щось всередині запалало.

— Увага, гравець увійшов до гри, — відрапортував мій помічник.

Наступної ж миті моє тіло підвелося з ліжка й почало рухатися до виходу, хоча я не збирався цього робити. Моєму подиву не було меж, коли зрозумів, що не контролюю рухи. Відчуття було дивним і незвичним, ніби я став лише глядачем власного життя. Та все ж я вийшов на вулицю.

Сонце вже піднялося над обрієм, кидаючи довгі тіні на землю. Свіже повітря наповнило легені.

Невдовзі з'явився і Ярополк. Він не виглядав здивованим, побачивши мене на вулиці так рано. Можливо, він усе ж знав щось, чого я не знав. Його впевнений погляд і спокійна постава підсилювали моє відчуття тривоги.

— Що відбувається? — хотів запитати я, намагаючись зрозуміти, що діється з моїм тілом.

Моя голова була переповнена жахливими думками. Відчуття паніки зростало з кожною секундою. Я намагався зібратися з думками, але страх знову й знову поглинав мене. Проте мої губи раптом сказали зовсім інше, наче належали не мені, наче діяли окремо від мого мозку…

— То що, ти допоможеш мені знайти вчителя? — несподівано запитав я.

Чому я сказав це? Що відбувається зі мною? Ярополк насупився. Його обличчя набуло серйозного виразу, а зморшки на чолі поглибилися. Він поглянув на мене уважно, наче намагаючись зрозуміти, що робити зі мною далі. Його погляд проникав у саму глибину моєї душі.

— Дай-но подумати, — замислився він, схрещуючи руки на грудях.

Його постать здавалася непорушною, наче статуя. Погляд був спрямований кудись у далечінь, наче він міг бачити те, чого не бачив я. Його впевненість контрастувала з моїм хаосом. І поки він стояв, я почув голос помічника:

— Ваше тіло перебуває повністю під управлінням гравця. Просто виконуйте свою роль.

Ці слова прозвучали, як вирок. Вони відлунювали в моїй свідомості, пронизуючи мене холодним жахом. Я відчув, як холод раптом пробіг по моєму хребту, і відчай заповнив моє серце. Я не знав, що робити. Голова була переповнена запитаннями. Я відчував себе повністю безпорадним. Страх стиснув моє серце крижаними лещатами. Я лишень перевів очі на Ярополка. Він усе ще стояв. Його погляд був зосередженим і напруженим. Однак обличчя виглядало досить втомленим. Його мовчання тільки підсилювало мій страх.

Трохи згодом я почув голос помічника:

— Гравець обрав для вас шлях розвитку.

Я не знав, що означає цей «шлях розвитку», але відчуття безвиході тільки зросло. Я відчував, що моє життя більше не належить мені.

Ярополк продовжував стояти. Його обличчя залишалося серйозним і зосередженим, а я стояв перед ним, відчуваючи себе маріонеткою в чиїхось руках. Я хотів запитати: який шлях? Який напрямок обрав для мене гравець?

Проте Ярополк відповів раніше, наче він знав, що я збирався запитати:

— Гадаю, ти маєш вивчати військову справу. У місті Belhedge, що недалеко звідси, саме живе один досвідчений воїн. Він відійшов від справ і зараз шукає собі учня, який міг би зайняти його місце. Гадаю, ми зможемо з ним домовитися.

Так найближчі кілька годин ми їхали до міста. Весь цей час я не міг нічого робити сам. Мої руки й ноги мене не слухалися. Кожен рух, кожен крок був підконтрольний чужій волі. Моє тіло ніби було лише інструментом у руках когось іншого. От би хоч раз побачити цього ляльковода!

Однак замість гравця невдовзі я побачив якогось діда в старому халаті, що сидів на терасі свого будинку. Його очі ніби блищали мудрістю і досвідом, а руки були міцними і впевненими, попри його поважний вік.

Це був той самий воїн, про якого казав вітчим. Мені його представили як Деяна. Він не витрачав часу на вітання чи зайві пояснення. Уже за кілька хвилин він узяв мене за руку і розпочав свої перші уроки.

Уроки Деяна були суворими. Кожен день був наповнений важкою працею і безперервними тренуваннями. Ми прокидалися на світанку, коли небо ще тільки починало рожевіти. Потім бігли до річки й назад. Після цього обов'язково були фізичні вправи на витривалість: віджимання, присідання, підтягування. Деян не дозволяв мені зупинитися навіть на мить. Його методи були жорсткими.

Однак, крім фізичних вправ, ми ще й багато працювали над бойовими мистецтвами. Деян показував мені різні техніки бою, від оборони до нападу. Ми тренувалися з мечами, списами і луками.

Я доволі часто падав на землю, коли він атакував мене під час тренувальних боїв. Але він вимагав від мене, щоб я завжди підводився. Здавалося, минуло кілька днів, перш ніж я почув нарешті таку бажану фразу:

— Гравець вийшов з гри. Увага, гравець вийшов з гри!

Ці слова прозвучали, наче музика. Мої м'язи відразу ж скорилися втомі, і я знесилено впав на землю. Відчуття було таким, наче з мене зняли важкий тягар.

— Гаразд, відпочивай, малий, — посміхнувся Деян. — Зрештою, ми добре попрацювали.

Він пішов, залишивши мене самого на галявині за його будинком. Сонце вже починало ховатися за обрієм, кидаючи довгі тіні на землю. Легкий вітерець проходив між деревами, приносячи з собою запах свіжої трави.