Розділ 13. Поява Ніки

Чесно кажучи, з тих пір, як ми бачились востаннє, я багато думав над тим, як все влаштовано в цій грі. Ці думки переслідували мене безперервно. В певній мірі я навіть розумію, за що саме мене можуть ненавидіти інші гравці. Але саме тоді, в той самий день, я не мав права програти. 

Я мав виграти, щоб Скаю нічого не загрожувало. Його життя стало для мене дорожчим за все на світі. Я не міг допустити, щоб він постраждав через мої помилки. Він став частиною мого світу. Я був готовий зробити все, щоб захистити його.

Я також мав виграти, щоб спокутувати свою провину перед моїми загиблими петами, які вже стали мені товаришами. Їхні голоси наче лунали в моїй голові, звинувачуючи мене в їхній загибелі.

Я мав виграти, щоб піти далі і уникнути зустрічі з Нікою. Її гнів був майже відчутним. Я знав, що навряд чи переживу зустріч з нею. Мої почуття до неї були змішані — страх і біль перепліталися з прихильністю. Мені хотілося пізнати її краще. Та вона, схоже, цього не хотіла.

Я мав виграти, бо не мав зайвого часу на сцілення і лікування після програшу. Кожна хвилина мала значення, і я мав витратити цей час на пошуки способів повернути моїх союзників назад. Я сподівався, що такий спосіб існує. Можливо, десь у глибині цієї гри, прихований від очей інших, існував ключ до порятунку, і я був готовий на все, щоб його знайти. Зрештою, без допомоги своїх супутників я навряд чи зможу виграти в цій ігровій події. Мені потрібна їх допомога.

Ще мене турбував помічник. Його поведінка викликала в мені дедалі більше сумнівів. Я сумнівався в тому, чи можу я взагалі довіряти йому? Чому він постійно щось недомовляє? Навіщо приховує? Кожне його слово здавалось покритим таємницею, кожна його дія — прихованим наміром. Чим насправді він займався в той час, поки не виходив на звʼязок зі мною? Яким чином він взагалі існував у цій грі? Та й еволюція, яку він провів, ледве встигнувши повернутись, виглядала якось дивно. Чому він раніше це не зробив? Це точно максимум того, що він може? Яким чином мій помічник взагалі працює? Що він насправді таке? Всі ці питання залишились без відповідей, і це непокоїло мене дедалі більше.

Але найбільше мене, звісно, хвилювала Ніка. Її зміна була надто раптовою, надто несподіваною. Ще нещодавно вона тримала мене за руку і казала, що буде завжди на моєму боці. Проте зараз вона хотіла вбити мене. Її злість була такою ж сильною, як і її колишня прихильність. Я не міг зрозуміти, що саме сталося? Що змінило її настільки сильно?

Це все було так дивно, що в мене, здається, навіть не було часу, щоб усвідомити все, як слід. Я просто відбивав мечем напади гравця, а другою рукою час від часу стріляв в його пета, щоб той навіть не міг наблизитися до мене. У моїх діях не було жодного плану. Я діяв практично інстинктивно, ніби тіло саме знало, що робити, навіть коли розум не встигав за подіями. Це було, наче танець, в якому моє тіло рухалось само, реагуючи на кожен рух супротивника. 

Моя увага була розсіяна між гравцем та його петом. Тільки дерева навколо нас постійно змінювались. Їхні темні стовбури мелькали на периферії мого зору, створюючи відчуття замкнутості, ніби ми бились у пастці, з якої не було виходу. Кілька разів мені навіть вдалося атакувати, аби ранити гравця, і його крик болю приніс мені коротке полегшення. Але ця битва була далеко не закінчена. Слідкувати за ними двома ставало все складніше. Кожен їхній рух був загрозою, і я не міг дозволити собі ні на мить втратити пильність. Але якоїсь миті я таки прогавив момент і гравець схопив мене.

Він притиснув мене до дерева, і я відчув, як шорстка кора вдавлюється в мою спину, віддаючи різким болем. Ніж холодним лезом торкнувся моєї шиї, змушуючи мене здригнутися від жаху. Дихання гравця було важким і швидким, майже гарчанням, що виходило з його грудей. Лють, яка палахкотіла в його очах, була настільки сильною, що здавалося, вона може знищити все на своєму шляху. Це був погляд людини, яка втратила контроль над собою, погляд, який передвіщав смерть.

Моє серце наче завмерло на мить в грудях. Потім його шалене биття змусило мою голову запаморочитися, і я ледве міг зосередитися на тому, що відбувалося навколо. Ситуація змінилася настільки швидко, що я не встиг навіть зрозуміти, як опинився в цьому жахливому положенні, прикутий до дерева, з лезом біля горла і без жодного шансу на втечу.

——— Відкрий очі! — крикнув здоровань своєму улюбленцю. 

Його голос був сповнений ненависті та розпачу. Від цього крику моє тіло напружилось, а всередині розгорівся страх, що паралізував мене.

Вій двома руками почав піднімати свої віки. Це було, наче дивитися на кошмар, що оживає перед тобою. Я відчув, як щось глибоко всередині мене кричало від страху. Я спробував відвернутись в бік, сподіваючись втекти від цього погляду. На якомусь підсвідомому рівні знав, що не можна дивитися в очі цьому монстру. Це було, як інстинкт, який диктував мені свої правила виживання.

Але гравець зненацька схопив мене своєю міцною рукою за щелепу, змусивши повернути голову в напрямок його пета. Він тримав все ще другу руку з ножем у мого горла, і я відчув, як лезо легенько натиснуло на шкіру, ледь не прорізуючи її. 

Часу лишилось обмаль. Вій піднімав руками свої віки все вище і вище, і кожен мій подих ставав дедалі важчим. Здавалося, ніби все почало стискатися навколо мене. Я запанікував і вдарив гравця ногою нижче живота з усією силою, на яку тільки був здатен. Той раптово відпустив мене, скрутившись від болю.

Я не втратив жодної секунди. Тремтячими руками підняв із землі свій самопал і вистрілив йому в голову. Зброя здригнулася в моїх руках. Звук пострілу прокотився по лісу, як грім. Гравець впав. Тієї ж миті я вистрілив і в монстра. Вій впав на землю із діркою в голові. Я ж полегшено зітхнув, відчуваючи, як напруга починає повільно спадати.

Але моє полегшення тривало недовго. Я несподівано почув оплески, і від цього звуку мороз пішов по шкірі. Ніка стояла в кількох кроках від мене. Вона ховалася в тіні дерев, спокійно спостерігаючи за всім, що відбувалося. Її обличчя було нерухомим, беземоційним. Але в очах відбивався дивний блиск, немовби вона отримала задоволення від того, що побачила.