Розділ 11. Поява Ніки

Найбільше мене, звісно, хвилювала Ніка. Її зміна була надто раптовою, надто несподіваною. Ще нещодавно вона тримала мене за руку й казала, що буде завжди на моєму боці. Проте зараз хотіла вбити мене. Її злість була такою ж сильною, як і її колишня прихильність. Я не міг зрозуміти, що саме сталося? Що змінило її настільки сильно?

Це все було так дивно, що в мене, здається, навіть не було часу усвідомити все як слід. Я просто відбивав мечем напади гравця, а другою рукою час від часу стріляв в його улюбленця, щоб той навіть не міг наблизитися до мене. У моїх діях не було жодного плану. Я діяв практично інстинктивно, ніби тіло саме знало, що робити, навіть коли розум не встигав за подіями. Це було наче танець, у якому моє тіло рухалося саме, реагуючи на кожен рух супротивника.

Моя увага була розсіяна між гравцем та його улюбленцем. Тільки дерева навколо нас постійно змінювались. Їхні темні стовбури мелькали на периферії мого зору, створюючи відчуття замкнутості, ніби ми билися в пастці, з якої не було виходу. Кілька разів мені навіть вдалося поранити гравця, і його крик болю приніс мені коротке полегшення. Але ця битва була далеко не закінчена. Стежити за ними двома ставало все складніше. Кожен їхній рух був загрозою, і я не міг дозволити собі ні на мить втратити пильність. Але якоїсь миті я таки проґавив момент, і гравець схопив мене.

Він притиснув мене до дерева, і я відчув, як шорстка кора вдавлюється в мою спину, віддаючи різким болем. Ніж холодним лезом торкнувся моєї шиї, змушуючи мене здригнутися від жаху. Дихання гравця було важким і швидким, майже гарчанням, що виходило з його грудей. Лють, яка палала в його очах, була настільки сильною, що здавалося, вона може знищити все на своєму шляху. Це був погляд людини, яка втратила контроль над собою, погляд, який передвіщав смерть.

Моє серце наче завмерло на мить у грудях. Потім його шалене биття змусило мою голову запаморочитися, і я ледве міг зосередитися на тому, що відбувалося навколо. Ситуація змінилася настільки швидко, що я не встиг навіть зрозуміти, як опинився в цьому жахливому положенні, прикутий до дерева, з лезом біля горла і без жодного шансу на втечу.

— Відкрий очі! — крикнув здоровань своєму улюбленцю.

Його голос був сповнений ненависті й розпачу. Від цього крику моє тіло напружилось, а всередині розгорівся страх, що паралізував мене.

Вій двома руками почав піднімати свої повіки. Це було наче дивитися на кошмар, що оживає перед тобою. Я відчув, як щось глибоко всередині мене кричало від страху. Я спробував відвернутись, сподіваючись утекти від цього погляду. На якомусь підсвідомому рівні знав, що не можна дивитися в очі цьому монстру. Це було як інстинкт, що диктував мені свої правила виживання.

Але гравець зненацька схопив мене за щелепу, змусивши повернути голову в напрямку його улюбленця. Він все ще тримав ніж біля мого горла, і я відчув, як лезо легенько натиснуло на шкіру, ледь не прорізуючи її.

Часу лишилося обмаль. Вій піднімав віки все вище й вище, і кожен мій подих ставав дедалі важчим. Здавалося, ніби все почало стискатися навколо мене. Я запанікував і з усієї сили вдарив гравця ногою нижче живота. Той раптово відпустив мене, скрутившись від болю.

Я не втратив жодної секунди. Тремтячими руками підняв із землі свій самопал і вистрілив йому в голову. Зброя здригнулася в моїх руках. Звук пострілу прокотився лісом, як грім. Гравець упав. Тієї ж миті я вистрілив і в монстра. Вій упав на землю з діркою в голові. Я ж полегшено зітхнув, відчуваючи, як напруга повільно спадає.

Але моє полегшення тривало недовго. Я несподівано почув оплески, і від цього звуку мороз пішов по шкірі. Ніка стояла за кілька кроків від мене. Вона ховалася в тіні дерев, спокійно спостерігаючи за всім, що відбувалося. Її обличчя було нерухомим, беземоційним. Але в очах відбивався дивний блиск, наче вона отримала задоволення від побаченого.

— Непоганий бій, — сказала вона, і в її голосі прозвучала іронія, наче вона насміхалася з моїх зусиль.

Потім вона дістала рушницю зі свого інвентарю, і я побачив, як металеве дуло блиснуло на сонці. У цей момент все навколо знову завмерло, ніби час зупинився. Здавалося, що навіть вітер перестав рухатися, а дерева, які оточували нас, ніби застигли в очікуванні. Мій погляд був прикутий до дула зброї. Кожна секунда перетворилася на вічність. Дихання ставало важчим, а кожен удар серця гучніше віддавався у вухах. Я знав, що будь-який рух може стати моїм останнім. Рушниця в її руках могла знищити мене вмить.

— То хто ж ти такий? — задумливо запитала Ніка.

Її голос був спокійним, але слова, сказані майже буденно, посилювали напруження, яке нависло над нами.

— В’ячеслав, ігровий персонаж людини на ім'я Богдан, — відповів я, намагаючись зберегти спокій.

Потім зробив невеликий крок, ніби ми зустрілися вперше і я мав представитися. Це виглядало абсурдно, майже смішно, але водночас було єдиним, що я міг зробити, щоб виграти хоч трохи часу. Моя думка оберталася навколо одного — будь-яка мить могла стати моєю останньою, і я не міг дозволити собі помилитися.

Це була наша перша зустріч, коли вона бачила в мені саме мене, а не когось іншого. Вона більше не дивилася на мене крізь призму своїх спогадів чи упереджень, а бачила таким, яким я був. Усе, що мені було потрібно, — щоб мене нарешті почули. Я просто хотів отримати право для себе на довге й спокійне життя. Однак…

— Це я знаю, але хто сидить по той бік? Хто зараз тримає в руках PlayStation? — її очі блищали від підозри, в них не було ні крихти довіри.

Її погляд був різким, і я розумів, що вона не вірить жодному моєму слову. Вона ніби намагалася захистити себе від того, що їй здавалося нереальним.

— Ніхто, — відповів я, знизавши плечима.

Намагався виглядати якомога спокійніше. Моє серце билося швидше, ніж будь-коли, але я намагався не показувати цього.

— Я сам по собі.

Її реакція була миттєвою. Обличчя спотворилося недовірою і злістю.