Розділ 10. Що робити далі?

Ми програли...

Коли я розплющив очі, першим, що побачив, було обличчя того самого чоловіка, який щойно грав на сопілці. Погляд був сповнений турботи. Він з особливою обережністю ніс мене на руках кудись униз звивистою гірською дорогою.

Дорога була вузькою і кам'янистою, ніби прорізана крізь серце гори. Обабіч росли високі ялини, що здіймалися до неба. Повітря було наповнене свіжістю й прохолодою. Легкий вітерець гладив моє обличчя, приносячи запахи далеких полонин і розквітлих луків.

Чоловік постійно озирався, наче боявся, що ми в небезпеці. Перевіряв, чи не переслідують нас. Його очі були повні зосередженості, а рухи — чіткими й обережними. На шиї висіла сопілка на тоненькому сріблястому ланцюжку, і вона тихо дзенькала в такт його крокам. Поруч йшли троє великих вовків. Їхні лапи рухались плавно і майже нечутно. Кроки були витончені й граційні.

Згадавши про Ніку, я почав оглядати своє тіло, намагаючись знайти рану, але, на щастя, все було гаразд. Лише відчуття незвичайної легкої слабкості нагадувало про те, що сталося.

— То ви вже прийшли до тями, господарю? — посміхнувся чоловік і поставив мене на землю.

— Вовкулако, це ти? — насупив я брови з недовірою, вдивляючись в його обличчя.

Тієї ж миті його тіло почало змінюватися. З'явилася чорна шерсть. Ноги і руки збільшились, перетворюючись на лапи з гострими кігтями. І незабаром переді мною стояв уже добре знайомий мені улюбленець. Його постать випромінювала силу й упевненість. Тільки сопілка продовжувала висіти на шиї, як нагадування про його людську сутність.

Він підійшов ближче й почав тертися мордою об мою руку. Це було трохи лоскотно. Я не міг стримати легкого сміху, коли його шерсть, м'яка й тепла, торкнулася моєї шкіри. На мить навіть здалося, що його дотик заспокоював душу, наче запевняючи, що, незважаючи на все, ми ще тут, разом.

Його весела поведінка викликала в мені сплеск радісних емоцій. Напруга почала покидати мене. Коли він завалив мене на землю, махаючи хвостом, я відчув, ніби повернувся до безтурботного дитинства, коли ще жив зі Златою і навіть не здогадувався, як насправді влаштований мій світ.

Вовкулака поводився, наче звичайний грайливий і безтурботний пес. Його щира радість була заразливою, і я сміявся разом з ним. Лежачи на землі, я почав чухати його за вухами, і його морда від задоволення сповнилася блаженства. Він закотив очі і розкрив пащу, дихаючи глибоко й майже рівно.

— А де решта? — запитав я, озираючись навколо.

Його морда відразу ж стала серйозною. Він сів трохи далі, перетворившись знову на людину. Опустив голову. На його обличчі з'явилася глибока скорбота. Його очі уникали зустрічі з моїми, наче він боявся, що я побачу в них біль. Його вовки також сіли поруч. Їхні очі також наповнилися сумом. Це насторожило мене. Я також сів рівно, готуючись почути найстрашніше.

— Усі загинули, лишилися тільки ми. Нам дивом вдалося втекти з поля бою. Вибачте, господарю, — промовив Вовкулака.

Його голос був сповнений каяття і жалю, а слова здавалися важкими. Я також опустив голову, відчуваючи, ніби на душу опускалася тінь втрати. Згадавши про постріл, знову почав оглядати своє тіло, але поранення ніде не було.

— Як це можливо? — прошепотів я, не вірячи своїм очам.

— Тіло персонажів через певний час відновлюється, — озвався голос помічника в моїй голові. — Однак ця функція недоступна їхнім улюбленцям. Щоб супутник ожив, потрібно застосувати особливий навик із дерева навиків.

— Але ж я не можу взаємодіяти з деревом! — схопився я на ноги, відчуваючи, як усередині закипали розпач і безсилля.

— На жаль, я також не можу цього робити, — мені навіть здалося, що помічник зітхнув. — Максимум, чим я міг допомогти, — це провести екстрену еволюцію, щоб у вас був хоча б якийсь шанс проти гравця з 22-м рівнем ВІП. На цьому мої повноваження закінчуються.

Я подивився на Вовкулаку, і моє серце знову стислося від жалю. Його очі, повні смутку, видавали глибоке почуття провини. Хоча винним був лише я. Якби я продовжував тренуватися замість того, щоб покладатися на те, що залишилося після гравця, можливо, зміг би протриматися проти Ніки довше. Можливо, тоді б ніхто не загинув. Та я був занадто дурним, щоб зрозуміти це вчасно. Тепер ми мали такий результат...

Моє серце сповнилося жалю. Я відчув, як сльози підступають до очей, але стримався. Підійшов ближче до Вовкулаки. Провівши рукою по його волоссю, відчув, як його тіло затремтіло.

— Ходімо, не можна довго сидіти на одному місці. Нас, мабуть, уже шукають, — сказав я, намагаючись опанувати себе.

Після цього я розвернувся й пішов уперед, до Пекельного лісу. Серце билося швидко. Думки роїлися в голові, мов бджоли. Незабаром повз мене пробігли вовки. Потім я почув невпевнені кроки. Це був Вовкулака, який йшов позаду, ніби не знаючи, чи заслуговує йти поруч зі мною.

— Все ж я маю придумати тобі якесь гарне ім'я, — зітхнув я і підняв очі до неба. — Сонечко? Хмарко? Небо? Скай!

Точно, Скай!

Я зупинився і подивився на Вовкулаку, який також зупинився за моєю спиною. Він так і не підняв голову, ніби очікував покарання від мене. Цікаво, чому? Невже гравець якось жорстоко з ним поводився? Можливо, він не знав іншого ставлення до себе, окрім наказів і жорстокості? Хоча в це мені важко вірилося. Швидше за все, це через почуття провини.

— Відтепер тебе зватимуть Скай, — сказав я йому.

Про всяк випадок вирішив ще й запитати в помічника:

— Я ж можу змінювати імена улюбленцям?

— Так, цілком, — погодився помічник. — Зрештою, саме ви зараз представляєте інтереси гравця.

Почувши це, я з полегшенням видихнув і пішов далі. Скай пішов за мною. Його кроки раптом стали впевненішими, ніби моє рішення змінити ім'я надало йому нової енергії та самовпевненості.

Дорога перетворилася на крутий спуск. Ми йшли з особливою обережністю. Попереду вже було видно густо посаджені дерева. Їхні стовбури були вкриті густим мохом. Вітер тихо шепотів крізь гілки, створюючи відчуття, ніби сам ліс дихає.