Розділ 12. Що робити далі?

Ми програли…

Коли я відкрив очі, то першим, що я побачив, було обличчя того самого чоловіка, який ще нещодавно грав на сопілці. Його погляд був сповнений турботи. Він з особливою обережністю ніс мене на руках кудись вниз по звивистій гірській дорозі.

Дорога була вузькою і кам'янистою. Здавалося, що вона прорізана крізь серце гори. Обабіч росли високі ялини, що наче здіймалися до неба. Повітря було наповнене свіжістю і прохолодою. Відчувалося, як легкий вітерець гладив моє обличчя, приносячи із собою запахи далеких полонин і розквітлих луків.

Чоловік постійно озирався, наче боявся, що ми можемо бути в небезпеці. Перевіряв, чи нас часом не переслідують. Його очі були повні зосередженості, а рухи — чіткими й обережними. На шиї висіла сопілка на тоненькому сріблястому ланцюжку, і вона тихо дзенькала в такт його крокам. Поруч йшли троє великих вовків. Їхні лапи рухались плавно і майже нечутно. Їхні кроки були витончені і граційні.

Згадавши про Ніку, я почав оглядати своє тіло, намагаючись знайти рану, але, на щастя, все було в порядку. Тільки відчуття незвичної легкої слабкості нагадувало про те, що сталося.

——— То ви вже прийшли до тями, господарю? — посміхнувся чоловік і поставив мене на землю.

——— Вовкулако, це ти? — насупив я з недовірою брови, вдивляючись у його обличчя.

Тієї ж миті його тіло почало змінюватися. Почала з’являтися чорна шерсть. Ноги і руки почали збільшуватись, перетворюючись на лапи з гострими кігтями. І невдовзі переді мною стояв вже добре знайомий мені пет. Його постать випромінювала силу та впевненість. Тільки сопілка продовжувала висіти на шиї, як нагадування про його людську сутність.

Він підійшов до мене ближче і почав тертися своєю мордою об мою руку. Це було трохи лоскотно. Я не міг стримати легкого сміху, коли його шерсть, м’яка і тепла, торкнулася моєї шкіри. На мить навіть здалося, що його дотик заспокоював душу, неначе запевняючи, що, незважаючи на все, ми ще тут, разом. 

Його весела поведінка викликала в мені сплеск радісних емоцій. Напруга почала покидати мене. Щойно він завалив мене на землю, махаючи хвостом із боку в бік, я відчув, ніби повернувся до безтурботного дитинства, коли ще жив зі Златою і навіть не здогадувався, як насправді влаштований мій світ.

Вовкулака поводився, наче звичайний пес, грайливий і безтурботний. Його щира радість була заразливою, і я сміявся разом з ним. Лежачи на землі, я почав чухати його за вухами, і його морда від задоволення сповнилася блаженства. Він закотив очі і розкрив пащу, дихаючи глибоко і майже рівно.

——— А де решта? — запитав я, озираючись навколо. 

Його морда відразу ж стала серйозною. Він сів трохи далі, перетворившись знову на людину. Опустив голову. На його обличчі з’явилася глибока скорбота. Його очі уникали зустрічі з моїми, наче він боявся, що я побачу в них біль. Його вовки також сіли поруч. Їхні очі також наповнилися сумом. Це насторожило мене. Я також сів рівно, готуючись почути найстрашніше.

——— Всі загинули, лишилися тільки ми. Нам дивом вдалося втекти з поля бою. Пробачте, господарю, — промовив вовкулака. 

Його голос був сповнений каяття і жалю, а слова здавалися важкими. Я також опустив голову, відчуваючи, ніби на душу опускалася тінь втрати. Згадавши про постріл, знову почав оглядати своє тіло, але поранення ніде не було. 

——— Як це можливо? — прошепотів я, не вірячи своїм очам.

——— Тіло персонажів через певний час відновлюється, — озвався голос помічника в моїй голові. — Однак ця функція недоступна їхнім петам. Для того, щоб супутник ожив, потрібно застосувати особливий навик із дерева навиків.

——— Але ж я не можу взаємодіяти з деревом! — вскочив я на ноги, відчуваючи, як всередині мене закипали розпач і безсилля.

——— На жаль, я також не можу цього робити, — мені навіть здалося, що помічник зітхнув. — Максимум, чим я міг допомогти, — це провести екстрену еволюцію, щоб у вас був хоча б якийсь шанс проти гравця з 22-м рівнем ВІП. На цьому мої повноваження закінчуються.

Я подивився на вовкулаку, і моє серце знову стислося від жалю. Його очі, повні смутку, видавали глибоке відчуття вини. Хоча винним тут був лише я. Якби я продовжував тренуватися замість того, щоб покладатися на те, що залишилося після гравця, можливо, я зміг би протриматися проти Ніки довше. Можливо, тоді б ніхто не загинув. Та я був занадто дурним для того, щоб зрозуміти це вчасно. Тепер ми мали такий результат…

Моє серце сповнилося жалю. Я відчув, як сльози почали підступати до очей, але стримався. Тільки підійшов ближче до вовкулаки. Провівши рукою по його волоссю, відчув, як його тіло затремтіло. 

——— Ходімо, не можна довго сидіти на одному місці. Нас, мабуть, вже шукають, — сказав я, намагаючись взяти себе в руки. 

Після цього я розвернувся і пішов вперед в бік Пекельного лісу. Моє серце билося швидко. Думки роїлися в голові, немов бджоли. Незабаром повз мене пробігли вовки. Потім я почув невпевнені кроки. Це був вовкулака, який йшов позаду, ніби не знаючи, чи заслуговує йти поруч зі мною.

——— Все ж я маю придумати тобі якесь гарне ім'я, — зітхнув я і підняв очі до неба. — Сонечко? Хмарко? Небо? Скай!

Точно, Скай! 

Я зупинився і подивився на вовкулаку, який також зупинився за моєю спиною. Він так і не підняв голову, ніби очікував якесь покарання від мене. Цікаво, чому? Невже гравець якось жорстоко з ним поводився? Можливо, він не знав іншого ставлення до себе, крім наказів і жорстокості? Хоча в це мені важко вірилося. Скоріше за все, все через почуття провини. 

——— Відтепер тебе зватимуть Скай, — сказав я йому.

Але про всяк випадок вирішив ще й запитати у помічника:

——— Я ж можу змінювати імена петам?

——— Так, цілком, — погодився помічник. — Зрештою, саме ви зараз представляєте інтереси гравця. 

Почувши це, я з полегшенням видихнув і пішов далі. Скай пішов за мною. Його кроки раптом стали більш впевненими, ніби моє рішення змінити його ім'я надало йому якоїсь нової енергії та самовпевненості.