Розділ 9. Новий скін

На диво, я розплющив очі в тій самій печері, де й засинав. Її стіни були холодними й вологими, вкриті тонким шаром моху. Нерівна підлога була посипана дрібним камінням. У повітрі відчувався легкий аромат вогкості, змішаний з тонким запахом землі й рослин. Тіні створювали на стінах дивовижні візерунки.

Поруч стояв андроїд. Його тіло в сріблястій металевій оболонці блищало в приглушеному світлі. Очі випромінювали м'яке блакитне сяйво і пильно вдивлялися в мене. У руках він тримав невелику прямокутну панель, з якої іноді вилітали різнокольорові вогники, що ковзали по моєму тілу. Андроїд продовжував махати цією штукою наді мною, і я відчував, як хвилі тепла пробігають крізь мене. Я спробував встати, але тіло не слухалося, наче було скуте невидимими кайданами. Лише після того, як він сказав: «Сканування персонажа завершено», я відчув, що повертаю контроль над тілом.

Я підвівся і здивовано озирнувся. Мої улюбленці сиділи поруч, їхні очі пильно стежили за кожним моїм рухом. Андроїд продовжував:

— Відхилень характеристик не виявлено. Відхилень навичок не виявлено. Відхилень поведінки не виявлено. Скін повністю відповідає запиту гравця. Персонаж готовий до гри. Жодних недоліків не виявлено.

Почувши про скін, я подивився на руки, а потім на живіт і ноги. На мені більше не було тієї рожевої сукні, що постійно дратувала. Замість неї я побачив чорні шаровари з м'якої тканини. На мені також була вільна біла сорочка з довгими рукавами, прикрашена вишитим візерунком по коміру й манжетах. На ногах — шкіряні чоботи, міцні та зручні для будь-яких пригод. Через праве плече на перев'язі висів самопал, а за поясом на ланцюгах — два пістолети й ніж.

Тоді мені стало цікаво: що ж у мене на голові? Я простягнув руку вперед і, заплющивши очі, уявив маленьке дзеркальце. Воно відразу ж з'явилось з інвентарю в моїй руці.

Я подивився на своє відображення і здригнувся. Обличчя стало трохи старшим, років на 3-4. Скроні були вибриті, а волосся на потилиці зібране в невеликий хвостик. В одному вусі стирчала срібляста сережка, що надавала моєму вигляду зухвалості.

— Ну, так, звісно, краще, — сказав я, нерішуче торкнувшись сережки, — але навіщо вона взагалі?

Після цього я сховав дзеркальце назад до інвентарю і тяжко зітхнув. У голові крутилися думки про те, чому гравець вибрав саме такий вигляд. Чи був у цьому якийсь сенс, який я ще не зрозумів? Утім, це не найгірше, що він міг вигадати…

Я вийшов з печери й спробував вистрілити з самопалу. Важкість зброї відчувалася в руці, і я помітив, як м'язи напружуються від її ваги. Потрібно було чимало зусиль, щоб утримати самопал рівно й прицілитися. Коли я все ж натиснув на спуск, відчув, як вибухнув порох і зброя відштовхнулася назад, майже вибивши її з рук. Звук пострілу рознісся далеко, злякавши птахів у найближчих деревах. Це було трохи важче, ніж я гадав, але вирішив, що зможу звикнути.

— У крайньому випадку в мене завжди є меч, — промовив я сам до себе, пригадуючи, як він допоміг мені перемогти в першому двобої проти іншого гравця.

— То куди тепер, господарю? — почувся позаду голос ведмедя.

Його низький і спокійний тон надавав мені впевненості.

Він підійшов ближче й сів поруч, вказуючи на свою спину. Я сів верхи на нього, відчуваючи, як його м'язи напружились під моєю вагою. Його шерсть була м'якою і приємною на дотик. Вона нагадувала мені про дитинство й безпеку, яку колись відчував удома. Це дарувало відчуття надійності.

У голові відразу ж виникли останні слова Ніки про храм. Я розумів, що маю бути впевненим у своїх рішеннях, але все ще сумнівався, чи вони правильні.

— Повернімося для початку до Тронського лісу, щоб переконатися, що там точно немає мавки, — сказав я, намагаючись знайти надійний вихід із ситуації.

Власне, ми так і зробили. Блукали до самої ночі, досліджуючи кожен кущ і деревце, але ніде не було жодного сліду мавки. Час від часу ми зупинялися, прислухаючись до кожного звуку, але чули лише шурхотіння листя та спів птахів. Недаремно всі розбіглися якнайдалі від Тронського лісу й міста Belhedge. Тут мавки не було.

І між нами постала нова проблема: повертатися назад до Веселих гір, щоб пройти повз них до Храму Вітру, чи спробувати перелізти через гори, що оточували Тронський ліс з усіх боків, і далі йти через пустелю до міста Wawarfond? Але тоді ми вийдемо до Пекельного лісу. Він знаходився якраз на південь від міста Wawarfond.

Почувши від сови про маршрут через Пекельний ліс, я знову відчув, як хвиля жаху накриває мене. Чому ж я так боюся туди йти? Тіло охопило тремтіння, і я сів на землю, щоб заспокоїтися. Мої думки були хаотичними, кожна з них змушувала мене почуватися ще більш безпорадним.

— Усе гаразд, господарю? — Сова сіла біля мене.

Її великі очі дивилися на мене з турботою і співчуттям. Присутність Сови була заспокійливою. Я подивився на неї, а потім на решту. У голові лунала лише одна думка: я маю бути сильним. Інакше мені не вдасться довести гравцеві, що я здатен жити без нього.

Лякало ще й те, що я так і не отримав від нього відповіді на своє повідомлення. Щоразу, коли я згадував про свій коментар у його нотатках, мене охоплювала тривога. Можливо, він його просто не помітив, чи, може, вирішив ігнорувати? Але ж він точно заходив до гри! Я певен у цьому, адже інакше б я не підріс і він би не змінив мені скін. То чому я нічого від нього не отримав? Що з ним сталося?

Ці питання не давали мені спокою. Вони були наче чорні круки, що кружляли над здобиччю, готові напасти будь-якої миті. Я почувався вразливим і самотнім. Незважаючи на всю свою силу й підтримку моїх вірних улюбленців, мені здавалося, що я залишився наодинці зі своїми страхами й сумнівами. Світ, який раніше був для мене цікавим і захопливим, тепер наповнився невизначеністю.

Стиснувши кулаки, я знову подивився на Сову.

— Спробуємо долетіти до Храму Вітру. Усім іншим сховатися в моїй тіні, — сказав я, намагаючись зосередитися.