Розділ 8. Що з Богданом?

— Усе? — запитав він, глянувши на Ніку. — Тепер ти даси мені свою PlayStation, щоб я міг увійти до гри?

Богдан сидів на її ліжку, яке було широким і обладнаним інтерактивним матрацом, що підлаштовувався під контури його тіла. М’яка, приємна на дотик ковдра була виконана з терморегулювальної тканини, яка підтримувала оптимальну температуру. На стінах кімнати миготіли голографічні постери з улюбленими персонажами. Ці постери постійно оживали, коли Богдан на них дивився, змінюючи пози та вирази облич героїв.

Вся кімната була наповнена м’яким неоновим світлом, що струмувало з прихованих джерел. На одній зі стін розташовувалась цифрова панель, на якій можна було миттєво змінювати освітлення, обираючи із сотень кольорів та візерунків. На стелі було видно проєктор, який створював враження зоряного неба.

Сама Ніка стояла поруч, витираючи останню краплю крові біля його губ. Вона робила це лагідно, намагаючись бути максимально обережною. Її рухи були плавними. Пальці ледь торкалися його обличчя, щоб не заподіяти йому більше болю.

Вона зробила крок назад, щоб оцінити зовнішній вигляд Богдана, і помітила плями крові на його світшоті. На жіночому обличчі відразу ж з’явилась стурбованість.

— Тобі потрібен чистий одяг.

— Мені потрібен «OOW», а не якийсь там одяг! — крикнув Богдан у відповідь.

Його голос був сповнений розпачу. Усередині все наче кипіло. Здавалося, він не міг більше стримувати своїх емоцій. Вся його сутність хотіла якнайшвидше повернутися до гри.

Ніка винувато опустила очі, відчуваючи, що не може зробити нічого, щоб його заспокоїти. Їй хотілося обійняти його, заспокоїти, але вона не знала, як це краще зробити. Він зробив це сам. Тяжко зітхнувши, Богдан поклав пакетик з льодом на приліжкову тумбу і підійшов до неї зі словами:

— Пробач, — обережно обійняв її за плечі. — Просто сьогодні якийсь такий день… Наче всі показилися… Спершу Максим зі своїм «читай книжки»… Потім мама раптом згадала, що в неї, виявляється, є син, а не тільки молоді коханці. Ще й батько… Ледве втік від його охоронців… І чого їм тільки всім від мене треба?

— Вони хвилюються за тебе, — поклала Ніка свою голову на плече Богдана.

— Ні, — заперечив він. — Це ти хвилюєшся за мене, наче рідна сестра, а їм просто спокою не дає, що я не живу так, як вони.

Якийсь час вони стояли мовчки, насолоджуючись цією хвилиною тиші. Потім Ніка підняла очі й подивилася на його худе обличчя. Вона бачила в ньому не просто друга, а людину, яка значила для неї значно більше. У душі все ще тліла надія...

— А памʼятаєш, ми домовлялись повечеряти разом?

— Гаразд, — кивнув Богдан. — Я приготую нам щось, раз обіцяв. Тільки дай спершу зайти перевірити все, добре?

Вона вийшла з кімнати, взявши з собою пакетик з підтанулим льодом. Її кроки були легкими й тихими. Коли повернулася, простягла йому свою маленьку білу PlayStation. Гладкий корпус так і виблискував у приглушеному світлі кімнати. На корпусі були тонкі смуги, що підсвічувалися різними кольорами.

Богдан швидко взяв пристрій і почав фіксувати його спеціальними ременями на долоні, щоб той не впав. Ремені були виготовлені з матеріалу, що не викликав подразнення на шкірі та забезпечував надійну фіксацію.

Він повністю зосередився на своїх діях, намагаючись знайти спокій у цьому рутинному занятті. І коли консоль була міцно зафіксована, Богдан натиснув кнопку посередині. Перед ним з’явився голографічний екран, що наче завис у повітрі.

Богдан почав гортати список ігор донизу, поки не побачив потрібну іконку. Натиснувши на неї, він почав вводити свій логін і пароль для входу. Клавіатура повисла у повітрі, дозволяючи вводити текст.

— Не так я уявляла нашу вечерю, — сіла на ліжко Ніка. — Я сподівалася, що це буде щось романтичніше...

Тоді Богдан глянув на неї:

— Не жартуй так більше. Аліні б це не сподобалося.

Його слова були спокійними, але в них було щось таке, що змусило Ніку задуматися. В кімнаті певний час панувала абсолютна тиша. Ця тиша була насичена напруженням, що висіло у повітрі, наче густий туман. 

Ніка дивилася на Богдана, намагаючись зрозуміти, як привернути його увагу до себе, але відчувала себе безсилою.

— Аліни немає вже п’ять років...

Її голос був тихим, наче вона не хотіла порушувати цю крихку рівновагу, що встановилася між ними. На мить він напружився. На екрані з’явився значок завантаження, і Богдан кинув швидкий погляд на Ніку.

— Ти щось сказала?

— Просто запитала: будеш каву? — відповіла вона, намагаючись змінити тему.

— Не відмовлюся.

Ніка вийшла з кімнати, а він занурився в ігровий світ, де міг відволіктися від реальності, що здавалася йому болючою і ворожою. 

На екрані з’явилося зображення якоїсь печери, освітленої лише слабким мерехтінням кристалів. Богдан відчув, як його тіло почала покривати броня з рідкого металу, який повільно виливався з консолі, немов павутиння, огортаючи свою жертву. І коли Богдан був захоплений з голови до ніг цією павутиною, екран зник.

Проте все змінилось за кілька хвилин. Повернувшись із кавою, Ніка побачила, що Богдан стояв знову без шолома, а перед ним знову був великий екран, на якому була відкрита сторінка його персонажа.

— Ти тільки подивись на це! — вигукнув їй Богдан, показуючи кудись униз сторінки.

Ніка підійшла ближче й почала читати. Її очі повільно пробігали рядками тексту, що з’являвся на екрані:

— Я знаю, що я всього лишень твій персонаж. Але я хочу мати право жити так, як мені заманеться. Від тебе мені потрібно лише, щоб ти вчасно заходив до гри.

— Хто б не грав замість мене, — сказав Богдан, — почуття гумору в нього точно є.

Він змахнув рукою, і екран знову зник. Замість нього на голові з’явився шолом, що щільно огорнув обличчя Богдана. Шолом був виконаний з легкого, але міцного матеріалу, із вбудованими датчиками, які сканували його мозкову активність і дозволяли йому повністю зануритися у віртуальний світ. Його поверхня блищала в неоновому світлі кімнати, відбиваючи численні голографічні зображення, які миготіли на стінах.